«Від послуху до співпраці». Білл Ніколл
Автор: Білл Ніколл, науковець, співдиректор Центру консультування і навчання стійкості, Нью-Гемпшир, США. Міжнародний тренер, спікер з питань професійного розвитку педагогів та спеціалісток/-ів з ментального здоровʼя.
У людства є певна двоїстість — ми всі хочемо відчувати взаємозв’язок, приналежність і водночас прагнемо особистої автономії та індивідуальності. Наше відчуття благополуччя, ментального здоровʼя залежить від того, як ми врівноважуємо ці аспекти — як індивідуально, так і в культурі, в якій живемо. Наприклад, є країни, де діти в школі носять уніформу. Хтось може підігнати її під фігуру, зробити індивідуальнішою, але все одно це уніформа — якщо чорні черевики, то у всіх чорні. В інших країнах більше залишають вибір одягу на особистий розсуд, та все одно в певних установлених межах.
Як знайти цей баланс? Що є здоровим поєднанням у нашому соціальному контексті? Не можна казати «у світі», бо контекст різний для мене у США, для вас в Україні зараз або для дитини в Нігерії. У всіх нас дуже різні обставини. І ми мусимо зрозуміти, як нам поєднати ці дві речі. Відчуття взаємозв’язку — це бажання бути частиною чогось більшого, ніж ви самі. Прагнення зробити внесок і бути соціально відповідальними. Але водночас я — особистість, і не хочу бути «ще однією цеглиною в стіні», як співав гурт Pink Floyd у старій пісні.
У США зазвичай були порівняно великі сім’ї, особливо фермерські та в аграрних спільнотах. Нині ж, коли економіка є індустріальною, родини менші за розміром. У сільському господарстві багато дітей потрібні, щоб допомагати на фермах: хтось збиратиме яйця вранці, хтось годуватиме тварин, а хтось допомагатиме збирати врожай у полі. І досі наші шкільні календарі в США мають аграрне економічне підґрунтя, що працювало до початку XX століття — до прикладу, влітку влаштовують канікули, щоб діти могли допомагати в полі. Дані перепису населення свідчать, що навіть до 1930-х років 70 % сімей США мали аграрний триб життя, а 30 % — індустріальний. До другої половини XX століття ці показники різко змінилися — до 30 % аграрних та 70 % індустріальних, і відтоді ця тенденція зберігається. В одному дослідженні, яке проводилося в США в 1930-х рр., говорилося, що діти на фермах зазвичай керували такою економічно важливою, але небезпечною технікою, як трактор, у віці дев’ять-десять років.
А тепер спитаю: які обовʼязки, важливі для виживання і родини, виконує ваша девʼятирічна дитина? Чи керує вона родинним автомобілем? Що вона робить для розвитку своєї позитивної самоідентичності і внеску та підтримки інших? Можливо, ваша дитина прибирає посуд зі столу чи виносить сміття. Втім, це не зовсім те саме, що керувати трактором, доглядати тварин чи збирати врожай. Це, можливо, одна з найбільших проблем, із якою ми стикаємося зараз. Як ми зрощуємо відчуття внеску, співпраці й соціальної відповідальності у дітях XXI століття? Чи знаємо ми, як розвивати в сучасних дітей позитивну самоідентифікацію і значущість для суспільства?
Дослідження свідчать, що діти, які мають проблеми з ментальним здоров’ям, з поведінкою, переважно набули цих проблем удома і в початковій школі. Я колись був учителем спеціальної освіти в початковій школі для дітей з проблемною поведінкою. Пізніше я працював консультантом з питань ментального здоров’я в пенітенціарній системі. І я був вражений тим, скільки людей, які відбувають покарання за тяжкі злочини, на початку свого життя відвідували спеціальні навчальні заклади. Тепер це називають «конвеєром від школи до в’язниці». Що ми не врахували в освіті цих дітей? Можливо, наші методи загострюють проблему, а не розв’язують її?
Наприклад, батьківство, учительство та адміністрації шкіл використовують методи залякування і цькування, щоб «дисциплінувати» учнівство, а потім скаржаться, що діти знущаються з інших дітей. Багато тактик, які використовуються в школах і які ми називаємо дисципліною, насправді є способом змусити дітей підкорятися вимогам, авторитету дорослих. Принцип такий: я заохочую свободу волі, пропоную винагороду, привілеї, але якщо ти не будеш робити те, що я скажу, я заберу все це в тебе. Я завжди кажу, що ми використовуємо слово «дисципліна» як покарання. Але цей термін походить від кореня слова disciple — учень, послідовник, що означає слідувати за позитивними лідерами і лідерками позитивним шляхом. Отже, якимось дивним чином ми перекрутили всю ідею до покарання, погрози, слухняності, винагороди за слухняність, покарання за неслухняність. Це не свобода волі, це заохочення підкорення владі, і це дуже лякає.
Сумно, що Україні доводиться проходити війну, щоб зрозуміти, наскільки важливі зміни. Не ракети мають нести знання, як створити здорове середовище і дати людям навички розуміння власних емоцій і підтримку.
Ми навчилися дистанціюватися від здорових взаємин із дітьми, навішуючи на них ярлики «синдром дефіциту уваги», «нездатність до навчання». Часто кажуть, що з дитиною щось не так. А якщо ми замість цього розглянемо ці проблеми і виклики як відображення соціального середовища чи екосистеми, в якій вони живуть? Усі живі організми однакові. Усім потрібне здорове довкілля, яке сприяє зростанню, де мало токсинів і багато поживних речовин. Дослідження останніх кількох десятиліть свідчать на користь такої перспективи. Нині ми знаємо, що негативний дитячий досвід позначається на академічних успіхах, поведінці й ментальному здоровʼї дітей і дорослих.
Проте замість підтримки ми часто ізолюємо, цькуємо чи маргіналізуємо дітей. І не обов’язково навмисно, а через стійкі упередження і помилкові припущення, що домінують у освітніх системах. Не знаю, як в Україні, але вчительство спеціальної освіти в школах США та інших країн часто використовує системи заохочення слухняності, поведінкову психологію. Хоча 40 років досліджень переконливо доводять, що це має позитивний короткостроковий ефект і довгостроковий негативний ефект. Натомість у нас мають бути школи, що базуються на принципах заохочення стійкості, — здорові середовища, які плекають дітей і їхнє зростання через активне навчання, формування соціально-емоційних навичок, плекання мислення зростання, а також створення можливостей для комунікації, взаємодії та соціальної відповідальності.
Працюючи в університеті, я розробив курс «Виклики вчителювання». Насправді виклик лише один — навчитися ефективно працювати з дітьми. Якщо ви не знаєте, як працювати з дітьми, то опиняєтеся в глухому куті. Нема сенсу говорити про методи і стратегії освітньої програми. Ви маєте знати, як заохотити їх до навчання, а не змусити вчитися. І першим кроком є залучення дітей у навчальний процес не через примус, а через стимулювання і підтримку.
Я вважаю, що найбільша проблема сучасної освіти — педагогічні заклади, які готують учительство. Вони не дають їм необхідних навичок, часто навчають методик, які неефективні, і, що гірше, шкідливі. Інша велика проблема полягає в тому, що всі — адміністрації шкіл, учительство, шкільні психологині і психологи — проходять підвищення кваліфікації окремо одні від одних. Це ніби на фермі, де у кожного власне стійло. Але актуальною практикою ефективних закладів є співпраця всіх: і вчительства, і адміністрацій, і батьківства!
Занадто часто нова освітня програма, новий спосіб викладання математики, новий підручник розглядаються як розв’язання всіх учнівських проблем. Звісно, вони такими не є. Навички, які знадобляться дітям упродовж життя, набагато комплексніші за підручники і програми. Хто підготував українських дітей до наслідків війни, у якій вони опинилися? Ви сподівалися, що ніколи не потрапите в таку ситуацію. Лиш коли сталося лихо, ми почали думати, чи підготували ми дітей до того, щоб вони мали мислення зростання, упевненість у собі, стійкість, щоб піднятися, коли збили з ніг, і сказати собі: «Я рухаюся далі!» в позитивному ключі, який додає благополуччя всім. Саме тут проявляється стійкість. Усі ми потребуємо стійкості в житті, коли неминуче стикаємося з негативними обставинами, як масштабними, так і дрібними.
Те, що нам потрібно, — це вчительство, яке змінює життя на краще, а не люди, які виховують слухняний клас.
Моєю першою роботою було викладання для дітей від 5 до 13 років з проблемною поведінкою. У школі того району їх усіх зібрали в одному класі. Кожна дитина мала свій діагностичний ярлик, що «було не так з ним / нею». Учительство наголошувало, що жоден клас не може функціонувати, якщо в ньому є дитина з проблемною поведінкою. Тож вирішили зібрати їх усіх в один клас і дати нового вчителя. Я був п’ятим новим учителем протягом двох років. Я протримався чотири роки.
Перше, що я зрозумів: ситуація, у якій опинилися ці діти у їхніх родинах, класах і громаді, жахлива. І найменш важлива річ у їхньому житті зараз — це оцінка з математики або читання. Вони почуваються тут в оточенні ворогів. І цими ворогами є дорослі — батьківство й освітяни. Продовжувати карати їх, дисциплінувати і контролювати означає утверджувати їх у думці, що саме так роблять вороги, які мають план, як їх перемогти.
Нам, освітянству, варто завоювати дітей, щоб вони відчули, що їх поважають, заохочують і створюють дім у школі, а не оточують ворогами. Треба співпрацювати і взаємодіяти, дати їм зрозуміти, що ми в одній команді. Щойно мені це вдалося — із цими дітьми сталося щось дивовижне. Саме такі зміни, на мою думку, мають бути центральними в культурі закладу освіти. Шкільна екосистема, яка пишається розвитком як соціально-емоційного благополуччя та стійкості дітей, так і їхніх академічних досягнень. Як дві руки потрібні для оплесків, так і соціально-емоційна й академічна сфери необхідні для успішного, продуктивного життя!
