Інтерв’ю № 4. «Тест на дорослість», – Вікторія Пустовіт
Одеситка Вікторія Пустовіт розповідає, що діти виявилися більш серйозними і відповідальними в часи війни, ніж деякі дорослі, і чому не варто розслаблятися в цей скрутний момент.
Війна стала для українців тестом, зокрема, на людяність і сміливість. Коли одні громади гуртуються і роблять усе можливе для допомоги війську та одні одним, інші йдуть у тінь і відмовляють у допомозі. Про це розповідає Вікторія Пустовіт, учителька інформатики Одеської школи № 22, яка віддає сили волонтерству, проте не має в цьому особливої підтримки керівництва. Пані Вікторія закликає не розслаблятися і кожного дня робити хоча б маленькі кроки, які б допомагали Україні перемогти в цій війні.
Ліки проти відчаю
Родина є моїм ресурсом. На жаль, для мене нинішня ситуація затяжна. У 2020 році, коли почалася пандемія, я вже відчувала брак ресурсу. Я втратила маму, одну з найбільш важливих для мене людей. Потім ми ніби оговталися від пандемії, стало менше обмежень, ми знову почали подорожувати, ходити в театри та кіно.
Прийшла війна — і знову треба шукати ресурс. Я зрозуміла, що таким ресурсом маю стати я, щоб налаштовувати рідних людей на життя й підтримувати їхній дух. Хтось із моїх родичів у відчаї, у доньки ставались панічні атаки під час кожного вибуху, тому треба було, хоча б на відстані, заспокоювати її. Син-підліток не показує, як він переживає війну, але почав закриватися в собі, тому і йому треба пояснювати, як таке могло статися в XXI столітті.
Щодень — для перемоги
Відчуваю синдром провини вцілілого — я бачила обстріли в Харкові, Маріуполі, біля нас Миколаїв постійно страждає. Я розуміла, що ніяк не можу зарадити цьому й мушу допомогти людям. Але було дуже важко знаходити роботу. Ми зверталися у волонтерські центри, ходили по місту закуповувати харчі й віддавали на допомогу, щоб бути причетними хоч якось.
Одесу не так часто обстрілюють, хоч тривоги у нас щодня. Дуже лякає умовне відчуття спокою, коли виходиш на вулицю і не читаєш новин. Усі розслаблені, люди вдають, що нічого не відбувається, — ходять на пляж, сидять у кафе, діти на вулиці граються під час сигналу тривоги. Ми не пристосовані до війни, тому трагедія з тим обстріляним будинком сколихнула всю Одесу. Може, це захисна реакція. Мене охоплює біль, бо є люди, яким набагато гірше, а ми їм не співчуваємо або тільки вдаємо співчуття. Це страшно. Ми занадто розслаблені.
Не знаю, чи всі відчувають те, що я, — наскільки нам пощастило, і наскільки не пощастило іншим. Тим, хто втратив свій дім і поїхав, щоб врятувати своє життя. Кожен і кожна для себе має вирішити, що може і що хоче робити зараз.
Щодня прокидаюся з думкою, що сьогодні я маю щось зробити для нашої перемоги. Цим питанням переймається багато моїх коліжанок. Якщо ми маємо кошти, то перераховуємо їх на допомогу тим, хто потребує. Якщо ми можемо плести сітки, то ми йшли й плели. Якщо ми можемо зробити чийсь день кращим, то ми це робили. З допомогою батьківства, учительства та учнівства збирали харчові набори для ТРО та нужденних, робили великодні подарунки для наших захисників і захисниць. Кожен день ми робимо щось, щоб комусь стало легше. Мої родичі допомагали робити захисні споруди в місті. Ті родичі та знайомі, хто живуть за кордоном, донатять і привозять допомогу. Усі потроху працюють, як тільки можуть.
Поки ми всі думаємо про глобальні проблеми, росія витрачає шалені кошти на знищення цілої нашої країни.
Війна світів
Обговорюючи, куди б ми хотіли поїхати на ЕдКемп, ми з колегами в один голос сказали — Харків. Ми стільки разів збиралися в це місто! У мене були куплені квитки, я знала, з ким я буду їхати. У мене був великий план подорожі, насичений графік на весь березень. Але все, що я напланувала, намріяла, перевернулося з ніг на голову. І це залежало не від мене, а від того, що до нас прийшло зло, і я його не можу зупинити.
Для мене нашестя росіян — це як нашестя інопланетян у фільмі «Війна світів». Вони мали тут агентуру, давно планували вторгнення. Ми цього всього ніби не помічали, жили у своєму рожевому світі, планували своє життя. Але реальна загроза існувала. Напередодні війни я говорила з колегою, якій наснилася війна. Я вважала, що у XXI столітті таке неможливо. Але виявилося, що наші реалії з боротьбою за довкілля й сортуванням сміття зовсім не співвідносяться з реаліями іншої країни. Для мене був шок — усвідомити, що поки ми всі думаємо про глобальні проблеми, росія витрачає шалені кошти на знищення цілої нашої країни.
Головний урок
Нарешті всі ми визначилися із самоідентифікацією. Для себе я чітко це зрозуміла. Я навіть не знала, як сильно я люблю свою країну. Нині відчуваю біль і гордість. Ми не могли себе зрозуміти через читання, перегляд фільмів та історію. Тепер нам треба для самоідентифікації прожити цей особистий біль, цю війну.
Освітній фронт
Як і інші порівняно спокійні регіони України, Одещина приймає переселенців, діти яких навчаються в місцевих закладах освіти — разом з тими дітьми, які залишилися, і тими, які виїхали за кордон, але продовжують навчатися дистанційно. За даними Одеської ОВА, в області зареєстровано 55 тис. ВПО, з них 20 тис. дітей. Понад 49 тис. дітей виїхали за кордон і продовжують навчання дистанційно. Тому робота одеських педагогів стала ще інтенсивнішою.
Щоб допомогти освітянам України продовжувати навчати дітей під час війни, спільнота EdCamp Ukraine запустила краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, що через війну втратили обладнання для навчання. Також зібрані кошти планують направити на психологічну підтримку вчителів і організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.
Без підтримки
На жаль, наш шкільний колектив по-різному сприйняв війну. Не всі розуміють, наскільки важливо переналаштуватися, адаптуватися до нових реалій. Ми з командою однодумців у школі об’єдналися в групу і підтримуємо одне одного, щось разом робимо. Два перші тижні на канікулах ми були повністю ізольовані, не знали, що робити. Керівництво школи теж не було готовим до такого сценарію, не знало, яким чином підтримати підлеглих, психологиня звільнилась. Ми самі знаходили по чатах, де потрібна допомога, і ходили по інших школах — плели сітки, готували обіди для військових.
Але керівництво школи вирішило не проявляти ініціативи й зачекати, на жаль. Для мене це було травматично, бо не було підтримки з боку адміністрації. Ніхто нас не згуртував, не заспокоїв. Поки в інших школах учительство працювало на допомогу ЗСУ, наша стояла осторонь. Потім таки в школі зробили волонтерський штаб, але там не були залучені наші вчителі, учні або батьки. Ми мусили волонтерити в інших місцях. Це урок — директори шкіл мають розуміти, наскільки важливо в такі моменти підтримати своїх підлеглих, учительство. Ми всі в однакових умовах, і часто розгублені, але керівництво має налаштувати людей, навіть якщо не знає, що робити. Та можна ж просто сказати, що все буде добре, бо ми повинні мати ресурс, щоб працювати з дітьми! Але нам ніхто не дав заряду бадьорості, упевненості. Нікому підтримати вчителів і дітей психологічно. У такі моменти дуже губишся і не знаєш, що робити. Але завдяки нашій спільній групі однодумців, ініціативам з боку EdCamp Ukraine ми змогли знайти потрібні слова підтримки для батьківства, учительства та учнівства школи.
Після двох тижнів канікул ми продовжили навчальний процес. У нас менше залишалось часу для волонтерства та допомоги. Але й це не зупиняло вчителів і вчительок. Я бачу, як директори інших шкіл з нашої ЕдКемп-спільноти гуртують свої колективи, вони сприймають це як належне і не можуть оцінити, наскільки це важливо для їхніх підлеглих. Я хочу, щоб інші зрозуміли, наскільки важлива роль керівника. На жаль, така підтримка є не у всіх.
Директори шкіл мають розуміти, наскільки важливо в такі складні моменти підтримати своїх підлеглих, учительство.
Долати розгубленість
Найважчий для мене день від початку війни — 25 лютого. Тоді ми всі нарешті зрозуміли, що сталося. Діти миттєво почали виїжджати за кордон. У нас 25 % виїхало від загальної кількості 1,3 тис. учнів у школі, це значна цифра. У частини дітей немає зв’язку.
25 лютого в мене за розкладом було шість уроків інформатики. Я не розуміла, чи проводити уроки, чи потрібна я була дітям. Але на всі уроки до мене виходили учні. У перші дні я їм нагадувала про уроки з медіаграмотності, як відрізняти фейки. Також багато разів зупиняла наших учителів і вчительок, щоб вони теж не піддавалися впливу дезінформації та фейкам. Доводилося стримувати потік фейкової інформації в робочому чаті. А поведінка дітей виявилася дорослою та адекватною, на відміну від батьків. Коли ми пропонували заспокоїтися, зробити руханку, діти казали: «Зі мною все гаразд, але заспокойте моїх батьків, бо вони носяться по квартирі, як скажені». І доводилося і їх також заспокоїти, адже батьки були дуже розгублені.
Я зрозуміла, що ми (вчительство) потрібні дітям та батькам як ніколи. У перші дні війни наша робота спрямовувалася на те, щоб оцінити емоційний стан учнів та учениць і заспокоїти їх. Щоб вони побачили і відчули вчителя та знали, що все гаразд. Зі слів дітей, їм спокійніше, коли вони бачать, що я вдома.
IT-військо
У навчанні багато що змінилося. Наприклад, у нас з’явилася інструкція про те, що ми маємо робити, коли завиє сирена. Такого у нас ніколи не було. На уроках цивільної оборони ми їм про це розповідали, але раніше вони не відчували такої потреби. Зараз коли чують сирени, то розуміють, що це дуже важливо. А вони в нас у місті дуже гучні. Тепер у дітей немає легковажності, а набагато більше серйозності, відповідальності. Вони, напевне, зрозуміли, наскільки важливо те, що я їм розповідала раніше. Уроки з виживання вони відчули в бойових умовах.
Інформатику діти полюбляють, предмет цей сучасний, актуальний. Тому в моєму викладанні змінилося лише те, що я їм пропоную відеоуроки для самостійної роботи. Стало більше учнів, які можуть навчатись тільки в асинхронному режимі, бо багато дітей за кордоном і не завжди можуть приєднатися до зуму. Усе решта не змінилося, бо я завжди намагалася пов’язати урок з практикою і провести аналогію, де це може знадобитися в житті.
Зараз дуже важливо, щоб діти могли не просто завчити матеріал, а мали навички адаптування. Нині я побачила, як це спрацьовує з тими, хто вже має ці навички. Мої діти в 6-му класі знають, як одне одного підтримувати, навіть перебуваючи в різних країнах. Чесно кажучи, завдяки карантину нам не так важко пристосуватися до життя в зумі. Та щоразу діти за кордоном говорять, що дуже хочуть повернутися, бо їм бракує спілкування, обіймасиків, того, що є у звичайному дитячому житті.
Символи віри
Моя гордість — це, насамперед, народ України. Наші люди відважні, повністю віддають себе заради держави. Я змінила думку про керівництво країни, яке нас підтримує. Якщо б наш керівник держави втік, ми не змогли б вистояти. Те, що він робить, допомагає людям не розгубитися в складній ситуації, а знаходити в собі сили боротися й перемагати.
Я дуже вірю в Збройні сили України, у наших людей і волонтерські рухи. Упевнена, що перемога обов’язково буде. Кожен і кожна має працювати на своєму місці, робити те, що може найкраще. Я не впевнена, що змогла б тримати зброю, моє місце — бути вчителем, підтримувати моє IT-військо. Бо ми з дітьми вчимо і як фейки розпізнавати, і як DDOS-атаки здійснювати. Зараз це дуже актуально та важливо. Важливо чітко розуміти, де правда, а де ні.
Місце на карті
Я хочу, щоб за кордоном розуміли і дітям розповідали, що є велика європейська країна — Україна. З 2005 року я подорожую в різні країни, і коли мене питали, звідки я, то неодмінно перепитували, чи це росія? Мені це було образливо. Я намагалася розповісти про Україну і хоча б географічно зорієнтувати людей. Але нас все одно асоціювали з рашею.
Я хочу, щоб європейці зрозуміли: ми — самостійна країна з великою історією. Я не хочу, щоб нас жаліли. Я хочу, щоб знали про нашу велику історію, про Київську Русь, за кордоном мають пам’ятати, що ми європейська держава. Мені болить, коли раніше країну не помічали, не знали, що ми є.
Я хочу, щоб українці за кордоном говорили про державу, щоб усі зрозуміли, де Україна, що ми робимо для світу. Ми є повноправними учасниками глобального світу, з нами треба рахуватися і знати, що ми — самобутня держава.
Текст — Галина Ковальчук.
Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).
Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.
