Інтерв’ю № 2. «Єднання 24/7», – Галина Кукліна
Педагог Галина Кукліна розповідає, як війна відбирає в дітей золотий час дитинства та як харківські вчителі волонтерять і викладають у бомбосховищах.
Учительки та вчителі, які працюють у прифронтових містах, мають унікальний досвід — вони водночас рятують життя, підтримують та навчають дітей, які опинилися у вирі війни. Про це розповідає Галина Кукліна, директорка Харківської спеціальної школи № 12 для дітей з порушеннями зору і викладачка орієнтування в просторі. Від початку повномасштабної війни з росією пані Галина перебуває в Харкові, де на лінії вогню допомагає дітям і дорослим, робить усе від неї залежне, щоб полегшити життя харків’янам і наблизити нашу перемогу.
Головний урок
Від початку війни я в Харкові. Я спостерігаю війну на власні очі, допомагаю людям, які опинилися в складних життєвих обставинах. Ми волонтеримо, вивозимо людей з гарячих точок. Ми бачили, як російські війська руйнували харківські райони Салтівку і ХТЗ. 1 березня ми відправляли дітей в евакуацію під обстрілами. А 2 березня в тому районі була вщент розтрощена школа ім. В. Г. Короленка, де ще залишалися діти. Але ми незламні. І наші діти, попри все, нас підтримували й були впевнені в тому, що все буде добре.
Ми — нація переможців. Маю безліч прикладів, що надихають і дають можливість пишатися нашою країною. Найбільшу гордість у мене викликають люди, що горять новими ідеями і докладають неймовірних зусиль у досягненні мети. Я пишаюся харків’янами, які попри все зберігають інфраструктуру, висаджують квіти, боронять місто і допомагають одні одним. Такого єднання я не відчувала вже багато років.
Ми переможемо
Нам не дали побудувати вільну, незалежну державу. От зараз ми й переживаємо цей трагічний етап, путінський геноцид українців. Я порівнюю нинішні події з Голокостом, і мене вражають євреї, які змогли його пройти й зрозуміли, що їм треба побудувати свою незалежну державу. Нехай це буде держава-фортеця, якщо нам треба захищати своє життя і дітей. І ми маємо, як ізраїльтяни, згуртуватися й будувати свою незалежну країну. Не треба нас «звільняти» і «вести до кращої долі». Нехай росіяни наведуть лад у своїй країні, а до нас не треба йти.
Ми переможемо. Може, це утопія, але я впевнена, що ми відродимося, як птах фенікс. Ми не можемо зупинитися і здатися. Я впевнена, що наші діти повернуться і все відбудують, навіть якщо з нами станеться щось страшне. Вірю в наші збройні сили й перемогу.
Я хотіла записатися в тероборону, але мені сказали, що в мене є інші завдання. Моє покликання — бути вчителькою.
Час емпатії
Наша людяність, емпатія істотно збільшилася. Ми з командою однодумців готуємо їжу для ЗСУ на нашому шкільному обладнанні. Ми перемо білизну наших захисників і захисниць, допомагаємо їхнім родинам, розшукуємо гуманітарну допомогу. Якось із передової мені привезли одяг випрати, а в мене немає прального порошку. Я зробила один дзвінок — і мені привезли ящик того порошку. Такої підтримки я давно не відчувала.
Люди дають мені ресурс. Мої люди працюють 24/7, ніхто не каже про відпочинок, навпаки, мене умовляють піти відпочити. Мені завжди щастить на людей, і нині, дякувати богу, допомагають і ті, хто залишилися, і ті, хто виїхали. У нас у Харкові залишився майже весь педагогічний склад. Четверо виїхали за кордон, бо вони жили на Салтівці, їхні квартири розгромили. На початку війни ми розміщували людей у нас у школі. Потім прилетіло, школу відключили від опалення, і тиждень у нас не було світла. А в підвалі дуже вогко. І там неможливо було жити, діти почали хворіти.
Людей забирали в села, також через волонтерів вивозили за кордон. Зокрема, ми вивезли родину одного з наших учнів — хлопчика-третьокласника, його чотирирічного брата та їхню маму. У Литві в мами стався інсульт, її забрали в лікарню, діти залишилися самі. Тому ми відправили їхню 72-річну бабусю в Каунас, щоб вона могла допомагати. Якщо все буде добре, і вони повернуться, це буде моя найголовніша гордість за врятовану родину. Я молю бога, щоб цій жінці стало краще, щоб вони повернулися живі й здорові.
Я роблю все можливе для того, щоб полегшити життя людям тут, у Харкові. Якщо ти щось робиш, то живеш. Якщо у мене є руки-ноги-голова, то я не можу просто сидіти. Хотіла записатися в тероборону, але мені сказали, що в мене є інші завдання. Моє покликання — бути вчителем.
Освітній фронт
Східні регіони України і тамтешня освітня сфера зазнають особливо жорстоких руйнувань від агресії рф. Зокрема, у Харкові постраждали понад 200 закладів освіти, а це майже половина від загальної їх кількості в місті. За даними департаменту освіти Харківської міськради, на додаток до руйнування шкіл 120 тис. школярів покинули місто. Наразі департамент аналізує рівень шкоди та обговорює, у якому форматі можливий початок нового навчального року. Тим часом харківські педагоги працюють як з тими дітьми, що залишилися в місті, так і з тими, хто виїхав, — в умовах обстрілів та руйнувань.
Щоб допомогти освітянам України продовжувати навчати дітей під час війни, спільнота EdCamp Ukraine запустила краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, які через війну втратили обладнання для навчання. Також зібрані кошти планують направити на психологічну підтримку вчителів і організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці – на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.
Дорослі діти
У воєнному Харкові багато руйнувань інфраструктури, обмежені переміщення по місту, не працює громадський транспорт, а метро перетворилося на бомбосховище. У нас не завжди якісний інтернет, бракує гаджетів. Але і в цих складних умовах освітяни згуртувалися й навчають дітей. Є труднощі у викладанні, але тут ми можемо скористатися воєнною тактикою — відійти на один крок, щоб потім рухатися вперед до нових знань. Своїм вчителям і учителькам кажу — зараз нам найголовніше зберегти здоров’я нації, а розвивати дітей ми зможемо після перемоги.
Мої колеги в Харкові спускаються в метро та бомбосховища і проводять уроки не лише для наших учнів, а для всіх дітей, хто там є. Наприклад, є родина, яка постійно живе в метро, дуже рідко звідти виходить. Там вони почуваються в безпеці. Так склалося, що там діти з трьох родин, у метро вони живуть разом у тісному зв’язку. Ми розмовляємо і спостерігаємо, чи сприймає розмову дитина, чи була в неї можливість відпочити.
Я захоплююсь нашими дітьми. Мені нині бракує їхніх бешкетів та активності, які були в мирний час. Зараз вони дуже зосереджені на навчанні, на здобутті нових знань. Учні та учениці стали дуже серйозними, згуртованими, відповідальними. Тому на початку уроку я кажу — поки кожен і кожна не усміхнеться, ми не розпочнемо. Але вони дуже подорослішали. А мені так хочеться, щоб вони ще побули дітьми! Мені дуже шкода, що вони втрачають їхній золотий час дитинства. Ці варвари забрали в наших дітей таку можливість.
Також весь цей час ми підтримуємо зв’язок з тими, хто виїхав. Діти за кордоном долучаються до нашого навчання і паралельно ходять до місцевих шкіл. Вони не завжди можуть приєднатися онлайн, тому мусять багато опановувати самостійно. Якщо дитина не може вийти в зум, то ми надсилаємо їй запис уроку через вайбер або телеграм.
Усі родини, яких ми вивозили, говорять, що не залишаться десь за кордоном, а мріють повернутися. Це мене дуже надихає.
Без лекцій та дошки
Подача і формат викладання змінилися. У нас немає можливості начитувати лекцію, використовувати дошку, перевіряти домашні завдання. Я взагалі не наголошую, чи виконала дитина домашнє завдання, бо всі зараз живуть у різних умовах. Є діти, які мають можливість розвиватися у звичному темпі. А інші такої можливості не мають. У нас у шкільному підвалі діти розмалювали стіни, бо їм була потрібна якась діяльність.
Ми пристосовуємося. Коли викладаємо в метро, беремо розвивальні ігри, адаптовані для дітей з порушеннями зору. Наприклад, у нас є гра «Важниця», де поєднуються українська мова, історія і математичні навички.
У нас на базі школи є оркестр народних інструментів. На них діти грають не лише українську народну музику, але й сучасні хіти, які на народних інструментах звучать по-іншому, і дітям та слухачам дуже подобається. Бо, як кажуть самі діти: українська народна музика — це круто. Діти й сьогодні продовжують репетиції, плануємо зробити концерт.
Урок для світу
Думаю, міжнародній спільноті буде корисним наш досвід роботи з дітьми з особливими освітніми потребами та інтеграція цих дітей у соціум засобами мистецтва.
Мене переповнює гордість за нашу українську освіту. Діти, що виїхали, пішли в школи різних країн Європи. Вони пройшли тестування, і їх зараховують на класи вперед — і це ж зважаючи на те, що вони не знають місцевих мов. Це показник якості освіти, яку ми надаємо нашим дітям. Мій син, нечуючий, цього року мав отримати атестат про повну середню освіту. Зараз він у Німеччині. Його повезли в інтернат для дітей з порушеннями слуху, а після тестування сказали, що йому нема чого там робити і він може вступати до університету. Я порадила йому вчити мову й скористатися цим шансом. Кожна така історія — це гордість за наших людей. Ми довели, що освіта в нас відповідає європейському рівню, а може, й вище.
Текст — Галина Ковальчук.
Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).
Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.
