«Світоглядне розмаїття». Світлана Олексюк
Авторка: Світлана Олексюк, директорка гімназії № 5 м. Києва
Ми — минуле, яке відповідає за майбутнє. І саме ми маємо створити умови для того, щоб майбутнє було мирним, світлим, щасливим. На мою думку, є два магніти для такого життя — це безпека й освіта, адже кожна людина будує навчання і життєву траєкторію самостійно. І для свободи вибору вона має отримати ґрунтовну базову освіту, де ще з початкових класів розвивають навички вчитися і вдосконалюватися.
З початку повномасштабного вторгнення освітній процес в Україні дуже переформатувався. У нас є уявлення нормального світу, де ми навчаємо дітей, маємо освітній процес з певними критеріями і характеристиками, які вдосконалюємо, щоб освітній простір був кращим і затишнішим. Я особисто уявляю, що будую щось мирне, певний пункт незламності в освіті, де дітям і дорослим спокійно. І ми, освітянство, маємо створити всі умови для розвитку майбутньої освіти. Для того, щоб ті, хто вимушено покинули територію України, мали мотивацію повернутися і відчувати себе в безпеці. Я впевнена, що позитивні результати освіти або чіткий напрямок без ревізій минулого, можуть вказати дорогу тим, хто ще мають сумніви, повертатися чи ні. Я уявляю наш західний кордон, який перетинають тисячі людей, тому що тут, в Україні, є краще майбутнє, перспективи, упевненість у тому, що наша освіта найкраща у світі.
Ми працюємо як самостійна одиниця, яка відповідальна за тих, кого вона навчає.
Нам варто скористатися тим, що дуже багато людей здобули як позитивний, так і негативний досвід навчання в закордонних освітніх системах. Їх варто послухати, зрозуміти, запитати, що вони хотіли б узяти із собою в завтрашній день, використати і втілити в освітньому просторі України. Саме учнівство й батьківство, які мають такий досвід, можуть дати нам формулу освітнього успіху. В українській освіті я б хотіла, щоб і мами, й тата, і діти говорили про щось конкретне. Наприклад, їм сподобалося, що в якійсь країні був коротший робочий день, а в дитини було більше часу для дозвілля і виконання завдань. Тоді й у мами і тата є можливість якісно пояснити те, чого дитина не зрозуміла, допомогти у виконанні завдань. Мені хотілося б, щоб творчі роботи, дослідницька діяльність для збереження пізнавального інтересу дитини єднали родину.
Водночас важливо враховувати й досвід роботи закладів освіти під час війни в Україні. Ми навчилися організовуватися, налаштували освітній процес. Організаційно це дуже важко, а школам складно ще й тому, що до всіх невластивих їм організаційних функцій додається скорботна енергія, висока тривожність. У такому стані важливо фокусуватися на деталях і взаємодіяти з дітьми. Я розумію, що в мене є сили на ці деталі, на участь у ситуаціях, де дітям потрібна увага й підтримка, єднання. Тому я не буду дописувати папери чи робити інші формальні речі, краще делегую це або зроблю, коли в школі не буде дітей. Але я буду тією частиною, батареєю, яка не забирає, а навпаки розповсюджує енергію дії, для того, щоб кожен і кожна могли схопити в руки дію, взяти в ній участь і хоч трохи відволіктися від проблем.
Повернення до навчальної рутини дає дітям відновлення: ми переконалися в цьому на власному досвіді. Коли звучить сирена, зазвичай усі разом спускаються в укриття і педагоги намагаються всіляко відволікати дітей. Ми ж відкрили, що найкращою терапією виявилося продовження вчителькою / вчителем уроку в укритті. Також ефективно спрацьовує читання книжок та колективна гра з «Лего».
Я переконана, що, враховуючи різний досвід, ми маємо і можемо створити модель реформи в школі. І потрібно, щоб вона могла бути масштабована і запозичена тими, хто матимуть готові алгоритми дії. Це можна зробити, якщо правильно підготувати кадри, слухати їх і те, як вони бачать своє зростання в освіті, якщо спрямовувати інвестиції в освітній простір, формулювати чіткі й зрозумілі постулати розвитку, запозичувати не досвід, а слухати ідеї, бо досвід буде власним. Мені б хотілося, щоб мами і тата в нашій країні мали змогу обирати для дитини школу з концептом, близьким до їхнього світогляду. Щоб і сім’ї, які поділяють ідеї школи з демократичним устроєм, і сім’ї, які схиляються до школи з підвищеними вимогами до дисципліни та зовнішнього вигляду, знаходили для себе такий заклад освіти в Україні. Важливо, щоб життєві установки батьківства та учнівства підтверджувалися шкільною філософією.
Коли дитина подорослішає, вона зможе самостійно обирати профільну школу. Для цього потрібно створити палітру моделей старшої школи, щоб у випускників і випускниць був вибір. Мені хотілося б, щоб старша школа була своєрідним ситом, яке просіює тих, хто вступають до ЗВО за кошти платників податків. Це будуть найкращі учні й учениці, які реально вчитимуться, бо цінуватимуть те, що отримали. І цією унікальністю вибору ми будемо мотивувати. Адже ми надали можливість вчитися незалежно від здібностей, бажань, рівня підготовки, але при цьому ми не пояснили, що навчання, освіта і наука — це тяжка праця. Можливо, через десять років після перемоги виникне тенденція, коли в Україні буде відчутно, що нам потрібна вища освіта для всіх випускників і випускниць, але вона точно має бути конкретного спрямування.
Не всі громадяни і громадянки України мають бути магістрами / магістерками, щоб виявляти майстерність у своїй справі.
Не менш важливим чинником для формування моделі освіти є взаємодія в колективі. Для школи, в якій я директорка, я обрала траєкторію збереження здорового колективу. Вважаю, що ми, освітянство, маємо прагнути до загального здоров’я, здорової комунікації, позитивного сприйняття світу й оптимістичного погляду на нього. Це означає, що, коли ми здорові, то можемо допомогти тим, кому погано. Але потрібно встояти і при цьому не зупинятися в розвитку. Тому професійне зростання і навчання впродовж життя мають бути можливістю здобувати нові знання, щоб реалізувати себе.
Я дуже хочу, щоб хтось виявив бажання продовжувати ту формулу роботи, якою я керуюся: безмежної участі з одного боку і делегування, довіри до колег — з іншого. Моя мрія — щоб у мене з’явилася своєрідна лава запасних, які захочуть обіймати керівні посади в закладах освіти. І якщо у цих людей з’являться ідеї, які я не зможу реалізувати, а вони — зможуть і зроблять, то я буду вважати, що моя місія виконана. Оскільки дуже важливо, щоб в освітньому процесі України відбулися зміни через нові ідеї, думки, філософію, досвід тих, хто отримали все це уже в незалежній країні. Для таких людей відкриті простори світу, вони чують і реалізують ідеї, вони формують модель школи в освітньому просторі України.
.
