«Шлях до свободи». Ігор Соломадін
Автор: Ігор Соломадін, учитель історії
У час великої війни ми відстоюємо свою ідентичність і свободу. Ми відрізняємося від росії не тільки тому, що в нас інша історія та культура. Ми інші, бо зробили свій цивілізаційний вибір у бік європейських гуманістичних цінностей. І цей вибір ми зараз захищаємо. Навіть в Україні не всі це розуміють, бо якщо не ідеалізувати, то у нас є прояви ксенофобії, неприйнятне ставлення до інших. Але коли ми кажемо про цінності освіти, то перш за все важливе розуміння інших як інших, їхні права на життя. Звісно, коли їхнє право не порушує права на життя людей навколо.
У нашій ситуації потрібно усвідомлювати, що війна, яку росія веде проти нас, — це війна на наше знищення. Росія хоче не просто захопити території, а знищити Україну як державу, стерти її з карти світу, щоб не було української мови та культури. І це набагато гірше, ніж було в радянські часи. У тому сенсі, що радянська влада при всіх її злочинах розуміла необхідність існування УРСР. Сталін планував включити всі завойовані країни до рф, а Ленін тоді іншу думку висловив. Він був прагматичним політиком і бачив, що українці прагнуть створити свою державу, і тому на основі УНР була створена УРСР. Можливо, звідси путін і взяв ідею, що Україну придумав Ленін. Нинішня російська влада втілює ідеї Сталіна, захоплює території і приєднує їх до рф. Тому нам вкрай важливо осмислити свою ідентичність, цінність нашої країни та зберегти це.
Зараз багато наших дітей і дорослих опинилися в європейських країнах. Вони стикаються з іншими культурами і самі репрезентують українство, можливо, не дуже рефлексуючи з цього приводу. Люди в Німеччині, у Чехії дивляться на нас, хто тут живуть, і в них формується уявлення, що таке Україна. Якось я був у Німеччині на запрошення спільноти Мартіна Бубера. У маленькому німецькому містечку, де відбувалася зустріч, на автобусній зупинці я зустрів українців і українок. Це були дві жінки і хлопці-підлітки. І от я їх зустрів, але не почув від них жодного слова українською. Я спілкувався з тими жінками, чув російську мову, переправлену матюками. А коли я намагався німцям пояснити, що українці й українки — це інший народ, інша культура, вони мене запитували: «Чому вони не розмовляють своєю мовою? Чому так? Що їм заважає?». У Празі, де я живу, це явище дуже поширене. Багато людей самі не розуміють, що, коли вони приїхали з України, то треба спілкуватися українською хоча б у публічному просторі, щоб нас не плутали з росіянами. А тут їх багато. Мені, чесно кажучи, якось дуже сумно від цього стає.
Наскільки українці й українки, які опинилися за кордоном, осмислюють свою ідентичність, наскільки вони сприймають себе як носіїв того, що можна назвати українськістю? Що для них Україна й українськість? Борщ, галушки, вареники, вишиванки? Чи щось інше?
За 30 років незалежності багато не зроблено для зміцнення української ідентичності. Так, у нас є держава, військо, інституції, вони не завжди працюють, як нам хотілося б, але вони є. Проте коли мова заходить про українську культуру, науку, то ми тут, навіть у нашій освіті, мало що знаємо. Я з дітьми проводжу курс «Історія світової культури». У межах цього курсу в 10 класі ми проходимо тему «Внесок українців у світову культуру». Ми дивимося матеріали та обговорюємо, наприклад, видатного хореографа та балетного танцівника Сержа Лифаря, він українець за походженням. Або харків’янина Юрія Кнорозова, який розшифрував писемність майя. Ніхто з учнівства не чув про ці імена взагалі. Діти навіть про Ігоря Сікорського не знають. Можна багато таких прикладів навести. Але завдяки таким обговоренням світ для дітей відкривається інакше.
В академічному середовищі побутує думка, що треба бути неупередженими, відсторонитися і йти за програмою. Але мені здається, що сучасні історики/-ині, зокрема і автори/-ки підручників, і ті, хто пишуть історичні книжки, мають орієнтуватися на цінності і ставити їх у фокус своєї уваги. У мене є курс, який я назвав «Україна: шлях до свободи». На мою думку, цей шлях можна перевірити на історичному матеріалі і показати, як формувалася політична культура на землях, що увійшли до складу сучасної України.
Уже від найбільш ранніх часів Україна — фронтир світів, бо тут відбувалася зустріч цивілізацій. Тут і антична цивілізація залишила свій слід, і варяги, і греки. Потім, у Середньовіччі, тут почала формуватися політична культура, яка дуже відрізнялася від культури північно-східної росії. На тих землях панувала деспотична влада, цей підхід продукувався монгольською Золотою ордою. Водночас, коли Київ був зруйнований у 1240 році, фокус перемістився на Галицько-Волинські землі, де політична культура була абсолютно іншою. Там була боротьба між князями та боярами, в якій перемагали різні сторони. Цим українська ситуація була подібна до загальноєвропейської, де відбувалася боротьба між Папами й імператорами. Тож в Україні формувалася свідомість західного типу.
Землі Галицько-Волинського князівства потім увійшли до складу Великого князівства Литовського, яке фактично звільнило ці території від монголів. Починаючи з 1362 року, коли розбили монголів на річці Сині Води, Київщина і велика частина правобережжя також увійшли до князівства. У 1569 році виникла Річ Посполита — могутня держава зі своїми далеко не ідеальними порядками. Але все ж таки шляхта обирала короля, були суди, Магдебурзьке право, якісна освіта — те, чого й близько не було в московському царстві.
Нам самим треба осмислити та іншим донести, що, коли український гетьман Іван Мазепа, який мав блискучу освіту і знав латину, приїздив до москви, там цю мову знали чотири людини. На теренах Речі Посполитої, до якої входила Україна, освіта була європейського рівня, працювало 13 колегіумів, які випускали сотні освічених людей.
Трагічність нашої ситуації полягає в тому, що саме освічені українці принесли ідею імперії Петру I. Випускники Києво-Могилянської академії вигадали ідею триєдиного народу. Зокрема, книжник Інокентій Гізель написав синопсис про триєдиний народ, а Феофан Прокопович передав цю ідею у вуха Петра. У них була своя думка, що кияни завдяки цьому матимуть авторитет у москві, оскільки початки імперії — саме у Києві. Але склалося не так. Сотні випускників Києво-Могилянської академії опинилися на теренах цієї імперії та вірно їй служили.
У 1795 році російська імперія окупувала території Речі Посполитої, значна частина земель увійшла до складу імперії та всі зачатки української державності були знищені. При цьому цікава трагічність козацького повстання, яке очолював Богдан Хмельницький. Це була боротьба за право козаків бути рівними зі шляхтою.
У радянській історіографії, та і зараз за інерцією пишуть, що за Хмельницького була класова боротьба, що селяни повстали проти панів. Це було, але мало другорядну роль. На першому плані була боротьба козацтва за свободу. До того ж в українських підручниках не прояснено, і багато хто із дорослих людей не розуміють, що Запорізька Січ і держава Військо Запорозьке — це зовсім різні феномени. Січ була осередком так званого низового, або нереєстрового козацтва, а Військо Запорозьке, яке згодом називалося Гетьманщиною — це державне утворення реєстрового козацтва. У відносинах між Запорізькою Січчю та Гетьманщиною є багато непрояснених моментів. Суперечлива і фігура Богдана Хмельницького, оскільки за часів повстання знищували католиків, євреїв, навіть своїх братів-українців, які були греко-католиками.
Ці трагічні речі не треба замовчувати, а навпаки — рефлексувати, щоб розуміти, чому не вдалося створити українську державу, коли була можливість.
Катерина II жорстоко зруйнувала всі українські інституції. Але вона запропонувала нашій шляхті цікаву річ — довести своє шляхетське походження, щоб стати російськими дворянами. І ось нащадки козацької старшини почали шукати документи, щоб довести, що вони мають право на статус і привілеї. Вони ставали російськими дворянами і жили непогано. І в цих умовах почали цікавитися своєю історією.
Так у XIX столітті почалося відродження української ідеї і всього того, що було зруйновано. У ХІХ столітті національна ідея сформувалася серед невеликої верстви людей, а на початку XX століття виникають українські політичні партії і починається масовий політичний рух. Завдяки цьому відбулася українська революція 1917–1921 років — короткий період незалежності країни, після чого прийшла радянська влада.
Усі ці паростки на шляху до свободи дуже важливі для осмислення. Зокрема, коли розпався Радянський Союз, виникла незалежна Україна. Але що це було за утворення? Під назвою «незалежна Україна» виникає така собі УРСР, тільки в іншій обгортці. І знову парадоксальна річ: коли йшло голосування за незалежність, то такі люди, як Левко Лук’яненко чи В’ячеслав Чорновіл, дуже хвилювалися, що комуністи «завалять» цю ідею. І вони були абсолютно здивовані, коли комуністи проголосували за незалежність. У підсумку суттєвих змін не сталося, і справжня реалізація нашої незалежності почалася лише з Революції гідності. Фактично наша реальна боротьба за незалежність почалася у XXI столітті, з 2014 року. Але історія України показує, що це дуже довго і поступово визрівало.
