«Пошук унікальності ». Руслан Гурак
Автор: Руслан Гурак, голова Державної служби якості освіти України
Ми маємо відновити усвідомлення, що тільки освіта в Україні зможе вирішити надзвичайно велику кількість викликів — економічних, гуманітарних, культурних, безпекових і соціальних. Тільки школа може взяти на себе цю відповідальність, щоб через освіту повністю змінити сприйняття і візію нашої країни. Гадаю, першим викликом є відновлення любові до освіти. І це мають зробити всі — від малих до великих, від уряду до підприємців і підприємиць. Усі мають зрозуміти, що тільки освіта може дати нашій країні унікальний шанс вирватися вперед в усіх сферах.
Іспанський філософ Хосе Ортеґа-і-Ґассет завжди зважував, що має бути першим і кращим, — освіта чи економіка. Він дійшов до висновку, що освіта ніколи не буде кращою, ніж сама держава, а державні інституції будуть так чи інакше відображені в освіті. Тому зміна закладів освіти у майбутньому означає зміни і в державі.
Отож, ми не можемо бути такими, якими були до повномасштабної війни. Мусимо кардинально змінюватися. Не відновлюватися, а збудувати абсолютно новий унікальний продукт, який може називатися «Освіта України». Коли ми це завдання вирішимо, маємо нарешті зрозуміти, що настала пора децентралізувати нашу шкільну систему. Адже ми й досі залишаємося дуже зарегульованими вертикально. Наші вчительки і вчителі, керівники і керівниці закладів освіти звикли до доручень зверху, зрозумілих для виконання, — і їм так легше працювати.
Коли я спілкуюся з учительством, завжди наводжу простий приклад. На Франківщині колір вишиваних сорочок один, і він унікальний, на Вінниччині — інший, на Кіровоградщині — інший, на Харківщині та Чернігівщині — інший. Діалекти мови відрізняються, гастрономічна культура і продукти відрізняються, пісні, традиції, усе решта теж відрізняється. То чому ж у нас школи майже всі однакові? Навіть колір підлоги чи стін однаковий.
Нам потрібно не тільки децентралізувати систему. Необхідно віднайти найкращі традиції, які є в кожному регіоні, щоб школа була унікальною крізь призму свого соціально-економічного стану, педагогічних можливостей і всього найкращого в цьому регіоні. Для цього потрібно відновити унікальність і суб’єктність кожної школи, команди і дітей, які навчаються в цьому регіоні. Бо заклад освіти виконує завдання не тільки задля освіти і дитини, але також для кожної громади і держави загалом.
Як на мене, великим викликом є децентралізація та пошук суб’єктності, автономності і відповідальності кожного закладу освіти за те, що він робить. Для цього вже зараз є багато можливостей: школа може користуватися власною освітньою програмою, учительство — напрацьовувати власні навчальні плани, методики. Можуть бути різного роду інтеграції, об’єднання, щоб створювати щось унікальне, цікаве, краще і відмінне, ніж в іншій області чи країні. Я в це вірю.
Дуже важливо поліпшувати наше ставлення до вчительства, до закладів освіти, до керівників/-иць шкіл і до громади, яка робить усе можливе, щоб школа функціонувала. Надзвичайно важливе гідне ставлення до вчительства. І це не лише про заробітну плату. Це про те, як ми працюємо і комунікуємо з учительством, як бачимо спільні візії на рівнях держави, громади і кожної школи для ефективного впровадження державного стандарту. Це також підвищення кваліфікації, навчання, перепідготовка, пенсійне забезпечення вчительок і вчителів. Від цього залежатиме гідне ставлення як до вчительства зараз, так і до тих, хто планують прийти в педагогічну професію. І, власне, це дасть можливість формувати унікальні шкільні команди, які творитимуть майбутнє нашої освіти.
Під час чи після війни ми маємо домовитися і спільно вирішити, що головне для нашої системи освіти, на що робимо ставку всі разом. Маємо розуміти головну мету і завдання, і вкладати в спільний результат всю нашу синергію — кожен і кожна у своїй ролі і можливостях.
Коли говоримо про цінності, маємо розуміти, що вибудовуємо майбутнє нашої країни в призмі випускниць і випускників садочків, шкіл, університетів, професійних закладів освіти. З огляду на те, як нинішні діти будуть навчатися, ми можемо спрогнозувати, якими гідними громадянами і громадянками вони стануть.
Як на мене, важливо говорити про три рівні: перший — це кожна дитина; другий — громада, адже саме в межах громади відбувається організація освітнього процесу, особливо на рівні шкіл; третій — країна. Для всіх цих рівнів притаманні свої цінності.
На рівні держави освіта може зіграти важливу роль у питанні соціальної згуртованості суспільства. Бо власне освіта може закласти фундамент того, що не буде жодних відмінностей у любові до України і розуміння, що таке твоя держава і країна, і чому ти маєш воювати за неї, попри те, де живеш — чи в Донецьку, чи в Івано-Франківську, у Львові чи в Луганську, чи в Криму. Соціальне згуртування, коли ми всі є українцями й українками в одній країні, щиро любимо нашу державу і готові щиро їй служити, — це і є роль і візія освіти майбутнього, як на мене.
Щоб підвищити якість освіти, на рівні держави та суспільства маємо усвідомити, для чого нам освіта. Наприклад, єдиною для всіх унікальною метою може бути щаслива дитина, і вже зараз ми можемо виховувати її через школу, позашкілля та професійну освіту. Тому що мало дати людині професію — треба дати їй можливість реалізувати себе і відкрити ті таланти, які, може, заховані дуже глибоко. Роль освітянства — знайти ці таланти та оберігати їх. Інколи ми заганяємо наших дітей у дуже вузькі рамки і правила, з яких їм потім надзвичайно важко вибратися впродовж усього життя. Саме в школі формується особистість. Завдання всієї освіти — нести на руках цю особистість.
На результати навчання дуже впливає позашкільна робота, тобто участь дітей у позашкіллі — в музиці, в спорті, в технічних гуртках. Наші дослідження в початковій школі свідчать, що там, де діти навчаються в музичній чи спортивній школі, вони показують кращі навчальні результати, з математики зокрема. Тому конче потрібно робити все можливе, щоб наші діти не лише навчалися в школі, але і займалися музикою, спортом, художньою творчістю на свій вибір, відповідно до їхніх талантів. Бо найголовніше завдання закладів освіти — дати дітям спробувати все і розкрити їхній потенціал.
Державна служба якості освіти України в межах своєї діяльності намагається гуртувати і бути спільною платформою для всіх зацікавлених сторін, які вирішують завдання для успіху учнівства. Тобто це громада, заклади освіти, учительство, інституції післядипломної освіти, кожне управління освіти. Наша головна мета — показати на рівні держави, що відбувається в системі освіти, дати зворотний зв’язок про успіх чи неуспіх кожного кроку, кожної реформи або процесу, який на державному рівні вважається хорошим. Іншими словами, ми є тією ланкою, яка розуміє, що відбувається в системі і піднімає цю проблематику наверх, щоб на рівні МОНу, профільного комітету Верховної Ради, Офісу Президента й Уряду було зрозуміло, які результати тих чи інших освітніх політик, і як вони імплементовані на рівні закладів освіти.
Ми всі маємо об’єднатися навколо ідеї майбутнього наших дітей і впровадження нової освіти. Маємо робити це не на словах, а реально змінюючи освітню політику, створюючи нові сенси та нове бачення нашої системи освіти.
Ми повинні готувати дітей до усвідомлення, що від них багато чого залежить. Свобода волі, свобода вибору — це мегаважливо для нашої системи освіти як зараз, так і в майбутньому. Маємо розуміти, що всі учні й учениці, які сьогодні навчаються в закладах освіти, є вільними у виборі свого майбутнього і вже зараз готуються до нього. Воля — це вибір і дух, який може давати силу бути не такими, як усі, а виходити за межі та правила, у хорошому розумінні цього слова.
Я більш ніж упевнений, що основні цінності учнівства — це спроможність і готовність до змін, навчання впродовж життя. І найголовніше — це вічна дискусія про те, якими мають бути випускниця чи випускник. Я вважаю, що вони триматимуться прямо, не боятимуться складнощів і будуть упевнені, що будь-який виклик можна подолати. Вони відповідальні за свої життя, за своїх рідних і близьких, за майбутнє всієї країни. Якщо ми ці головні цінності закладемо на рівні держави, на рівні кожної і кожного з дітей і реалізуємо в системі освіти, то можна бути впевненими в майбутньому нашої країни.
На різних рівнях системи освіти є недооцінення важливості соціально-емоційних навичок, які здатні допомогти дітям реалізувати свої знання, ідеї, таланти. Якщо ми зараз закцентуємо на цьому, то на рівні школи зможемо включати ці навички в освітній процес і говорити про їхню надважливість. Припускаю, що м’які навички в майбутньому стануть твердими.
Власне у державному стандарті й реформі НУШ закладені компетентності, які мають бути сформовані в процесі навчання, а також наскрізні вміння та навички — це практично і є м’які навички. Тобто на рівні держави цей пріоритет уже закладений у держстандарті. Мене хвилює інше — чи вчительство знає, як ці навички розкривати? Чи батьківство знає, як допомогти своїм дітям розкрити їх, і чи правильно вони говорять про важливість таких навичок? Зараз найважливіше навчити вчительство, батьківство і всіх охочих, як правильно ці навички усвідомлювати і застосовувати. Що таке стресостійкість чи баланс під час ухвалення певного рішення? Що таке лідерство, і як воно може проявлятися? Дуже важливо розкривати ці вміння та навички.
