«Нова архітектура освіти». Сергій Бабак
Автор: Сергій Бабак, народний депутат України, голова Комітету з питань освіти, науки та інновацій Верховної Ради України IX скликання
Ми маємо бути готові до будь-якого розвитку подій і думати про майбутні покоління і, відповідно, не забувати думати й говорити про відновлення української освіти на деокупованих і зруйнованих територіях у нашому інформаційному просторі.
Від самого початку повномасштабного вторгнення ми тримаємо у фокусі питання деокупації наших територій. Уже є напрацьовані стратегії деокупації, відновлення освітнього процесу на деокупованих територіях та когнітивної деокупації. Ми не виносимо їх повністю на загал з огляду на безпекові ризики, але готуємося до відновлення освітнього процесу на цих територіях.
Коли ЗСУ звільнили Київську область, а потім Харківську і частину Херсонської, ми почали процес відновлення освіти в цих регіонах. Тоді ми не були готові ні до таких освітніх втрат, ні до масштабів руйнувань. Ми не мали відповідей одразу на всі запитання, бо ніхто не мав подібного досвіду. Що ми відновлюємо в першу чергу? Які ресурси, і не лише фінансові, для цього потрібні? Де їх брати? Усе залежало від рівня втрат і першочергових потреб. Щоб це зʼясувати, ми говорили з місцевими спільнотами — управлінцями, освітянством, батьківством, зокрема. Так ми на практичному досвіді вибудовували стратегії, а також покрокові алгоритми для відновлення освіти на місцях у майбутньому.
Виклики, які нас чекають на деокупованих територіях, стосуються не лише зруйнованої інфраструктури. Нам потрібно відновлювати людський капітал і формувати нову архітектуру освітньої системи, яку ми прагнемо побудувати в Україні протягом останніх десяти років.
Питання людського капіталу у відновленні освітнього процесу не варто розглядати поза контекстом. Наприклад, візьмімо ОТГ, де працювало десять шкіл, і впродовж окупації всі вони були знищені. Тут процес повернення людей необхідно розглядати разом із відновленням інфраструктури, включно з освітою і системою її управління. Коли ми розмовляємо з людьми, які були вимушені переїхати чи змінити місце проживання через війну, – неважливо, за кордоном чи у межах України — то зʼясовуємо, що більшість з них хоче повернутися. Будуть повертатися і родини з дітьми, освітянство. Тому саме з місцевими громадами необхідно обговорювати, що і де варто відновлювати, а що — будувати з нуля. Це прямо пов’язано з тим, як ми будемо відбудовувати міста й громади та їхній економічний потенціал.
Коли ми дійшли до теми людського капіталу в стратегії деокупації, виявилося, що достатньо багато людей — зокрема, освітян — готові зі свого регіону приїхати в деокупований, принаймні тимчасово, щоб допомагати відновлювати освітню систему. Це наша незламна українська єдність, коли люди готові підставити плече підтримки одні одним, знову й знову.
Якщо ми говоримо про території, де менші масштаби руйнувань інфраструктури, там процес відновлення після деокупації відбувався легше, оскільки кадровий потенціал освітньої системи зберігся. Наприклад, коли ми приїхали на Херсонщину, то зʼясували, що окупант, який вирішив, що він туди прийшов назавжди, знищив українські бібліотеки і літературу і замінив їх своїми «навчальними матеріалами». Ми зрозуміли ці та інші критичні точки, які можна швидко компенсувати, зняли з резервів усі можливі підручники і повністю відновили матеріали для навчання, і не лише на Херсонщині, а і в інших деокупованих регіонах.
За останні 10 років загальна архітектура управління освітою суттєво змінилася: відбулася децентралізація, з’явилася автономія освітніх закладів, навіть державні стандарти серйозно змінилися. Фактично система рухається до іншої моделі.
Через це постає запитання: як відновлювати освітні простори? Більшість навчальних закладів, збудованих у 1950–1980-х роках, проєктувалися під іншу освітню філософію, тому їхня адаптація до сучасних підходів — складніша. Такі будівлі не розраховані на спільні простори, інтегровані курси чи лабораторії, навіть вимоги до спортзалів та їдалень змінилися за останні 50 років.
Тому в контексті відновлення, часом, будівництво нових закладів — більш просте рішення, адже дає змогу одразу закладати філософію тієї системи, до якої ми крок за кроком ідемо, впроваджуючи, наприклад, реформу НУШ. Це дасть можливість одразу створювати нові освітні простори, працювати за оновленими програмами, підвищувати ефективність освітнього процесу і, в результаті, отримати заклад освіти з новою філософією, що відповідає кінцевій точці освітніх реформ.
Окупанти завжди намагаються знищити в людей будь-яке прагнення до свободи, його треба повертати передовсім.
Питання колаборації дуже важке і залежить від багатьох факторів, зокрема терміну окупації тієї чи іншої території. Харківщина чи Херсонщина були під окупацією менш як рік, і тут питання колаборанства інакші, ніж будуть у Криму, наприклад. Компетентно цим питанням займаються спецслужби, та, на мою думку, до кожного випадку варто підходити індивідуально, зважено й аналізувати, що відбувалося з кожною конкретною людиною.
А от когнітивну деокупацію необхідно проводити мʼяко. Ми маємо проаналізувати й усвідомити всю глибину когнітивних викривлень, наприклад, у Криму, насаджених за 12 років рускими. За цей час минув повноцінний шкільний цикл, тож діти, які цього року випускаються з кримських шкіл, взагалі не бачили української системи освіти. І нам потрібно провести глибокий і водночас мʼякий моніторинг, аналіз і після цього почати працювати. У нас є педагогічні, психологічні групи, які вивчають процеси, що відбуваються на давно окупованих територіях. Звісно, ми готуємося до цього, але це буде досить довгий шлях. Окупанти завжди намагаються знищити у людей будь-яке прагнення до свободи, його треба повертати передовсім. Треба відновлювати розуміння того, що мешканці й мешканки давно окупованих територій — особистості, що їх поважають, що вони вільні у своєму виборі й баченні, що Україна увесь час чекала і чекає на них.
