Есей «Навіщо нам майбутнє»
Автор: Олександр Елькін, Голова Ради ГО «ЕдКемп Україна», член Консультативної ради з питань сприяння розвитку системи загальної середньої освіти при Президентові України, кандидат технічних наук
Я дивлюся на своїх дітей. Вони, звісно, здорові, але бліді — вже чотири роки не бачили моря. Я мрію подорожувати із родиною на машині й показувати донечкам велику воду.
У березні 2022 року, на початку повномасштабного вторгнення, ми виїжджали з Харкова кудись у незрозумілому напрямку. По дорозі бачили знищені автівки, валізи на узбіччях. Ми не знали, куди приїдемо і чи доїдемо. Це було страшно.
Знаєте, є марш смерті, а є марш життя. Я хочу виїхати з дітьми, рухатися до моря чи океану і не знати, як я туди потраплю. Я хочу зупинятися у друзів, які почали життя у нових містах, у колег, які працюють за кордоном, у партнерів, які підтримують весь цей час. Хочу мати приємну імпровізовану невизначеність. І це буде марш життя, який підсилить нашу єдність зі світом. Я сподіваюся, що після справедливого завершення цієї страшної війни рф проти нас, ми матимемо остаточне відчуття пов’язаності України з тими країнами, які обирають світлу сторону.
У цьому спецпроєкті буде йтися переважно про майбутнє — наших дітей, суспільства, освіти, як української, так і глобальної. Тут зібрані міркування розмаїтого експертного кола з різних країн, і кожен і кожна звертає свій погляд і на минулий досвід, і дивиться в майбутнє.
Я вважаю, що ми маємо бути впевненими у своєму минулому, вірити власному теперішньому і довіряти майбутньому.
Що це означає? У всіх нас є різне минуле — і жахливе, і прекрасне — яке ми не можемо змінити. Але ми можемо його проаналізувати, взяти для себе урок і бути в ньому впевненими, бо у нас немає іншого минулого. У нас є теперішнє, де ми можемо набути віри в себе і своє існування, поважати момент «тут і зараз», коли ми цінуємо те, що у нас є. І є майбутнє — завжди невизначене. Навіть у мирному житті ми ніколи не знаємо, що з нами відбудеться за годину, завтра, і ще більшою є ця невизначеність у час війни. Вважаю, що до майбутнього ми маємо ставитися з довірою. Я не знаю, коли завершиться велика війна, але я довіряю, що життя, яке готується для мене, буде моїм найкращим життям. Розумію, що воно не буде простим, але відчуваю довіру до майбутнього і до свого місця в ньому.
Нова реальність
Людство любить чіткі визначення, зокрема, і світу, в якому ми живемо. Повільний світ минулого називався SPOD (від англ. steady — стійкий, predictable — передбачуваний, ordinary — простий і definite — визначений).
З 1980-х років, відколи почали розвиватися інформаційні технології, ми жили у світі VUCA (від англ. volatility — мінливість, uncertainty — невизначеність, complexity — складність, ambiguity — неоднозначність). Нещодавно наш світ знову змінився. З 2020 рр., періоду пандемії та війни, ми живемо у BANI-світі (від англ. brittle — крихкий, anxious — тривожний, nonlinear — нелінійний, uncomprehensible — незрозумілий).
Тому цінності освіти мають бути такими, які ми зможемо протиставити цим чотирьом характеристикам BANI-світу, які навчать нас жити в крихкому, тривожному, нелінійному, незрозумілому середовищі. Саме тому ми маємо ставитися до майбутнього з довірою, а не просто формувати стратегії та плани. Питання в тому, що треба довіряти навіть такому майбутньому.
Українська воля
Українською константою в цьому майбутньому може стати воля. Якщо людину порівнювати з кристалічною решіткою, то для мене воля — насправді каркас, який визначає цю решітку, на яку потім можна нанизувати живу тканину життя. Це дуже індивідуальна й особистісна характеристика. Проводячи Національний EdCamp ВОЛЯ на другий рік повномасштабного вторгнення, ми розкривали слово «воля» як віру, любов, освіту і ясність. Для мене воля справді ґрунтується на цих чотирьох ідеях.
Воля неможлива без віри — внутрішнього переконання в тому, що я впораюся, що я є частиною більшого задуму і якщо зроблю помилки, то вони приведуть мене до чогось хорошого. Нам треба починати із себе ще й для того, щоб розуміти інших — бачити й чути іншу людину, розуміти її стани, почуття й емоції. Це — про любов, тобто про доброту, співпереживання, які розширяють сприйняття життя. Завдяки цьому ми спроможні не лише зрозуміти почуття інших, а й бути з ними в цих чуттях і діяти, щоб зменшити наші страждання.
Перебуваючи в стані віри, відкритості до нових знань і досвіду, ми відкриті до освіти. Нам надзвичайно необхідні доступ до знань, уміння працювати з інформацією, критичне мислення, готовність вести конструктивні дискусії з повагою до різних аргументів. Під час війни ми бачимо, як багато ІПСО та маніпуляцій циркулює в українському суспільстві. Тому нам необхідно працювати з інформацією, здобувати, обробляти і привласнювати її, і це велике завдання для української освіти. З активацією віри, любові, освіти приходить ясність — коли стає зрозуміло, що відбувається з людиною і зовнішнім світом. Віра, любов, освіта і ясність пов’язані між собою і взаємозалежні. Якщо ми не знаходимо з іншими людьми спільної мови, то наш світогляд неповний, а без його повноти немає ясності. І насправді у мене є рецепт, як навчитися усіх цих речей — через програму соціально-емоційного та етичного навчання (СЕЕН), яку наша організація EdCamp Ukraine поширює і впроваджує серед українського освітянства з 2019 року. Програма вчить безумовного прийняття себе та кожної і кожного навколо, не лише здобуттю й опрацюванню інформації, а і її увласненню, а також критичному і системному мисленню. Це дасть змогу нам і нашим дітям жити якісно, повноцінно, в гармонії з самими собою і зовнішнім світом.
Національний код
Воля є однією з наскрізних тем цього проєкту. Вона закарбована в нашому гербі й національному коді. Нині ми розуміємо, що, з одного боку, нас хочуть убити за цей національний код, а з іншого боку — в намаганні нас убити нам показують, яку цінність він має. «Пуповина» нашого національного коду іде й передається через освіту. Це відбувається не лише через патріотичне виховання чи любов до своєї країни, а на кожному кроці, щодня і щомиті робить нас українцями й українками.
Як і з будь-яким символом, у волі є багато визначень. Усі вони цікаві, тому ми спитали у спікерів і спікерок із зарубіжних країн про їхнє визначення волі.
У своїх міркуваннях експертне коло зі США, до прикладу, зазначило, що в їхній національній освіті волі мало, а обмежень — багато. Тож волі спраглі не лише ми, а й розвинуті демократичні країни.
Підзаголовок книги звучить так: «Якою може бути нова / українська / школа». Формулюючи його, ми надихнулися прикладом американського філантропа, інвестора, TED-спікера, автора книг, перекладених українською, Теда Дінтерсміта, який вивчав досвід освітніх інновацій у США й у своєму документальному фільмі поставив запитання: «Якою може бути нова школа як така?». Тож тут ми також ставимо це запитання і робимо акцент на переосмисленні освіти, яке нам вкрай необхідне. Ставлячи скісні риски, ми прагнемо підкреслити, що ми хочемо знайти відповіді, якою бути нашій школі — і після війни, і під час війни, і українській загалом, і не тільки українській.
Цей підзаголовок перегукується із назвою нашої освітньої реформи — Нової української школи, яка для мене особисто стала прикладом людиноцентричних змін у освіті й руху до благополуччя. Тому ми запитували українське експертне коло про їхнє бачення головних цінностей НУШ, які ми можемо забрати із собою в майбутнє.
Культура діалогу
У кожному есеї, який Ви побачите у цьому проєкті, є пропозиція до змін в освіті. Їх пропонують експертки й експерти, які працюють не лише в освітній сфері. Тож їхні ідеї різноманітні — від масштабних перетворень до конкретних методик, які можна залучити в освітньому процесі. Часом відповідати на запитання про зміни буває дуже складно, адже, наприклад, у мене є багато ідей щодо цього.
Якщо зупинитися на одній, то я б запропонував формувати в школі вміння будувати комунікацію, аргументовано та конструктивно сперечатися. Цього нам дуже бракує в освіті, водночас соцмережі переповнені суперечками, де часто використовуються маніпулятивні техніки. Це може бути, наприклад, використання помилки як прийому впливу або аргументація у стилі табу — «про мертвих говорять або добре, або ніяк». На тлі війни цей клубок хейту лише збільшується, і йому ми маємо протиставити вміння дискутувати і вести обговорення в конструктивній площині — коли у людини є теза й аргументи, системно організовані й подані з використанням конструктивних прийомів впливу. Але цього дітей не вчать, на жаль.
Неконструктивна дискусія руйнує, а не творить. Вона не дає відчуття обміну ідеями, коли люди, які мають по одній ідеї, обмінюються ними, і кожна має вже дві ідеї. Хочеться, щоб ми збагатилися, а для цього нам потрібен фасилітований простір.
Ця книга — намагання створити такий простір. Цей проєкт — не дорожня карта, не каталог відповідей і не довідник. Це наша спроба створити новий стандарт у дискусіях і обговореннях, коли описуються позиції різних людей, і далі ми можемо вступати з ними в діалог. І ми сподіваємося, що після прочитання цієї книги у нас будуть діалоги і дискусії, що Ви зможете до них долучитися, і кожен і кожна обере щось для себе. Я впевнений, що в результаті ми зрозуміємо, що на складні запитання не буває єдиної відповіді.
Точка зростання
Відомий психолог Віктор Франкл, який уцілів у нацистських концтаборах, писав: «Якщо взагалі існує сенс життя, то мусить бути і сенс у стражданні. Страждання — це невіддільна частина життя, так само як доля і смерть. Без страждання і смерті життя людини не сповнене».
Американський університет Еморі проводив наукове дослідження про посттравматичне зростання людей, які проживали складні події в їхньому житті. За результатами про таке зростання свідчать від 30 до 70 % учасниць і учасників дослідження. Це — той прихований потенціал, який ми маємо, попри досвід проживання десятирічної війни, пандемії, що зачепили кожного і кожну в Україні.
Цим потенціалом ми маємо скористатися в усіх сферах нашого життя, зокрема і в освіті. У посттравматичному зростанні багато що залежить від самої людини. Щоб допомогти дітям перетворити біль, страждання і втрату на позитивні зміни, нам вкрай необхідне соціально-емоційне навчання. І я мрію про те, що таке навчання буде впроваджене в кожній українській школі. З 2019 року ми пройшли шлях від мрії до конкретного плану її втілення. Ми привнесли в освіту конкретні інструменти, трансформували освітні політики, провели міжнародне дослідження соціально-емоційних навичок (ДоСЕН), яке дає нам змогу обґрунтовувати наші гіпотези на даних.
Щоб програма СЕЕН з’явилася в кожній школі, варто не обмежуватися окремими предметами, а комплексно думати про створення середовища, де б і діти, і дорослі розкривали цей потенціал до зростання і в цьому спиралися на формування життєвих навичок. Тут можуть допомогти добре розроблені в освіті травмоорієнтований і стійкісноорієнтований підходи. Якщо травмоорієнтований заснований на підтримці й допомозі людей одні одним, то стійкісноорієнтований — про те, що в мені є все необхідне, щоб я міг / могла дати собі раду порівняно автономно. З огляду на масштаб війни в Україні я вважаю, що ми маємо йти якраз шляхом стійкісноорієнтованого підходу через соціально-емоційне навчання — щоб кожен і кожна в освітньому процесі були суб’єктами і точно знали, що вони можуть впоратися.
Свідоме батьківство
Якісний освітній процес не можливий без батьківства, яке може бути повноцінною стороною освітнього трикутника, разом з дітьми і вчительством. Саме тому у всіх авторок і авторів есеїв ми запитували про те, що можуть зробити батьки або особи, які їх замінюють, для поліпшення якості освіти їхніх дітей.
Я сповідую принцип про те, що головне джерело виховання для дітей — це спостереження за поведінкою інших людей, і зокрема, таких важливих дорослих у їхньому житті, як мама і тато або ті, хто їх замінюють. Часто ми недооцінюємо, наскільки важливий внесок ми робимо у формування наших дітей. Тому усвідомлення цього внеску може дати розуміння, що треба долучатися до освітніх процесів у тій чи іншій формі. Ми не можемо повністю делегувати школі виховання дітей і віддати їх туди, як у камеру схову. Нинішня криза свідчить, що подекуди сама «камера схову» може просто зникнути, знищена ворожою ракетою. Також війна остаточно прибрала всі сумніви, що наша доля в наших руках. Якщо ми не залучені, не впливаємо на політичне життя, в тому числі на освіту, на громаду, то отримуємо відповідний результат. Отже, якщо ми хочемо вплинути, щоб наші діти здобували сучасну освіту, нам треба координуватися, вкладатися і залучатися до шкільного життя.
Українська мрія
Ми не знаємо, що нам принесе майбутнє. Ми не можемо бути впевненими у химерному BANI-світі. Але ми хочемо підсилити до нього довіру навіть у таких непевних умовах — у посланнях майбутньому, якими поділилося наше експертне коло. Люди з різних країн звертаються до Вас, читачів та читачок, які читатимуть ці есеї через п’ять, а може, і десять років. Усі авторки й автори есеїв — люди, чий етичний стандарт по життю є для нас привабливим, і ми його поділяємо. Відповідно, дуже хочеться, щоб погляди абсолютно всіх підсилили нашу довіру до майбутнього.
Своє послання скажу і я. Воно буде про мрію. Я дуже хочу, щоб досвід, який Україна здобуває в освіті, був корисним не тільки нашій країні. Мрію, щоб наші інновації, які ми творимо тут і зараз, змогли надихнути інші країни, а ми змогли його експортувати в хорошому сенсі. І колись Україна буде серед тих країн, про які можна впевнено сказати, що вона пишається своєю освітньою системою і може підтримувати інших.
