Інтерв’ю № 25. «Зняти маски», – Олександр Думишинець
Війна зриває маски, відкриває в людях найкраще і найгірше, те, про що ви й не підозрювали, навіть якщо спілкуєтеся з людиною давно і близько. У цьому впевнений Олександр Думишинець, учитель інформатики київської школи № 292. За час війни пан Олександр побачив як рішучість і єдність українців, так і негідні вчинки деяких людей. Нинішня ситуація змінила також дітей, які стали відкритішими і не соромляться ставити складні запитання. І вчительство має зробити крок назустріч і відповідати дітям щиро й відверто, як би важко це не було.
Головний урок
Війна зняла маски з усіх. Від 24 лютого ми змінилися. Мій головний урок — як би добре ти не спілкувався з людиною, до кінця ти її не знаєш. Якою б відкритою не була особистість, усе одно є щось приховане, те, що ніхто не бачить. А війна ці потаємні сторони оприявнила. Є люди, які відкрилися дуже сильними своїми гранями, і я почав захоплюватися ними ще більше. А є прикрі випадки, коли навіть дивитися не хочеш у напрямку людини.
Наша сила
Значна кількість українців і українок у перші ж хвилини війни стояла під військкоматами, організовувала харчування, медикаменти, евакуацію. Раніше я не підозрював, наскільки рішучі ці люди. Мені дуже запам’ятався приклад моєї однокласниці з Мукачева, власниці магазину. Вона з першого дня включилася у волонтерство, організувала фонд і збирала всю можливу допомогу. Для цього максимально використовувала свій блог з великою кількістю підписників, і люди долучалися. Від неї я такого не очікував і був надзвичайно приємно здивований.
Я гордий, що можу називати себе українцем. Гордий за друзів, які на передовій з перших днів. Один з них нещодавно повернувся з Луганщини на ротацію, після якої знову поїде на «нуль». Мене переповнюють найщиріші емоції, навертаються сльози від тих неймовірних речей, які роблять українці й українки.
Прикре блюзнірство
Адміністрація закладу, де я працюю, раніше мене надихала, бо створила багато прекрасного для школи. А під час війни я дізнався, що в директорки вже п’ять років є паспорт росії. Прийняти це я не можу. Коли директорка української школи, викладачка історії та громадянської освіти взяла в руки паспорт росії і стала громадянкою держави-агресорки — мені не зрозуміла ця позиція. Так само, як і те, що наша школа не готувалася до можливого нападу. Директорка говорила: «Для чого це робити? Усе одно прилетить ракета — і ми всі помремо». Ця людина має великий вплив, бо в нас навчається близько тисячі дітей. Вона агітувала батьків наших учнів і учениць рятуватися від війни і виїжджати в Крим. У перші дні війни вона сама поїхала туди, до родичів, які публікували фото з різних святкувань на кшталт Масляної.
До того ж за час війни вона жодного разу не вийшла на зв’язок з колективом школи. Лише у квітні департамент освіти звільнив її з посади. А в липні вона повернулася в Київ, і нині триває судовий процес щодо поновлення її на посаді. Найбільшим болем і жахом у цій ситуації є те, що дехто з учительського колективу підтримує її. А я не розумію, чого така людина може навчити дітей, що вона може робити в освіті і в Україні. Вона не відмовилась від громадянства росії. Поводитися так — негідний вчинок.
Коли директорка української школи, викладачка історії та громадянської освіти взяла в руки паспорт росії і стала громадянкою держави-агресорки — мені не зрозуміла ця позиція. Прийняти це я не можу.
Найгірше з можливого
Те, що кожен і кожна з нас проживає зараз, складно будь з чим порівняти. Я не уявляю, що може бути гірше, ніж те, що відбувається з нашою країною. Хочеться, щоб це був лише сон, від якого я прокинусь, і дружина скаже: «Уже ранок, ходімо на роботу».
Те, що робили кожна і кожен
У перші дні війни ми з дружиною і маленькою донькою перебували в метро. Потім виїхали на Закарпаття, де я зрозумів, що не можу просто так сидіти. Тож я написав у рідну школу, де колись навчався, що готовий допомагати. Мене запросили, і вже наступного дня я пішов туди: ми плели маскувальні сітки, збирали для військових набори. Потім я долучився до більшої ініціативи і працював у волонтерському штабі в Мукачеві, відповідав за закупівлю медикаментів та інших необхідних товарів. Мав їх шукати, бо навіть у Мукачеві, далекому від фронту, також була товарна криза. Але не можу сказати, що це гідний вчинок — це те, що робили кожна і кожен, бо ми всі боремось за нашу свободу.
Те, що дає силу
Моя п’ятирічна донька постійно згадує 24 лютого — як ми її погодували, зібралися, взяли валізу і йшли до метро. Кожен крок закарбувався в її пам’яті. Моїм ресурсом була її посмішка.
Ми нічого не приховували від доньки, готували її — розказували, що треба робити, коли почуєш вибухи чи сирени. Коли ми були в укритті, вона випробовувала ці інструкції на нас і показувала, як треба правильно лягати під час тривоги. Якось була критична ситуація, коли всім треба було справді впасти. Ми з дружиною розгубилися, а донька швидко лягла, згрупувалася, закрила вуха. Здається, ці ситуації страшні і не мають відбуватися з дітьми. Але діти — це діти, вони радіють і хвилюються по-справжньому. Донька і дружина дають мені ресурс, завдяки якому я можу триматися.
Онлайн проти офлайну
Щовівторка в нас у класі була година спілкування, ми обирали якусь тему і робили тренінг. 22 лютого говорили про те, хто такі громадяни світу, як спілкуватися з друзями з різних країн, обговорювали зв’язки і різницю культур. А після четверга ми всі стали громадянами світу. Діти почали роз’їжджатися, і навчання не було. Але ми підтримували зв’язок у спільному чаті, робили переклички, скидали одне одному кумедні фото, завдяки чому діти відволікалися.
Чудові часи ковіду дали нам можливість прилаштувалися до дистанційного навчання. З 1 вересня в Києві обіцяють офлайн-формат, за яким скучило учнівство. Але мене дуже хвилює, що великі школи, де перебувають 1—1,5 тис. дітей та педагогічні колективи, можуть бути живими мішенями для ворога. Можливо, краще для безпеки дітей було б дистанційне навчання, бо абсолютно безпечного місця наразі в Україні немає.
Освітній фронт
Новий навчальний рік у Києві почнуть у змішаному форматі. За даними міського департаменту освіти, майже 70 % юних киян і киянок готові до очного навчання. Проте не всі школи зможуть їх прийняти, бо в третини з них немає укриттів, не кажучи про бомбосховища. У школах, де укриття не вміщують усіх тих, хто беруть участь в навчальному процесі, перейдуть до двозмінного навчання. Також у Києві розглядають варіант визначення опорних дистанційних шкіл, де навчатимуться діти тих батьків, які не наважуються на очний формат з міркувань безпеки.
Щоб допомогти освітянам України продовжувати навчати дітей під час війни, спільнота EdCamp Ukraine запустила краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, які через війну втратили обладнання для навчання. Також зібрані кошти планують направити на психологічну підтримку вчительок і вчителів та організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.
Кібервійсько
Коли весною відновився навчальний процес по всій школі, я як учитель інформатики зрозумів, що те, що давала раніше програма — абсолютно беззмістовне, непотрібне й неможливе до реалізації в умовах війни. Бо навіть практичні завдання треба було робити на комп’ютерах, до яких доступу в дітей не було.
Моя колега з Ірпеня Людмила Булигіна створила чудовий проєкт «Кіберінформатика», у якому ми стали брати участь. З дітьми говорили про те, що таке фейки і як вони створюються, розбирали фейкові фото, що публікувалися у ворожих пабліках. Ми шукали оригінал фото, з’ясовували, як і для чого зроблений цей фейк. Наприклад, вороги використовували фото зруйнованого моста в Ірпені як ілюстрацію з Маріуполя, звідки люди хочуть вийти, а українська армія нібито їх не випускає.
Також ми говорили про безпеку в месенджерах, дедосили ворожі сайти, блокували ворожі канали в соцмережах, бо діти хотіли це робити. Вони так цим захопилися, що працювали і на вихідні. Це була справжня практика, і діти раділи, що реально допомагають. Мене це дуже надихало виходити до них, як би не було складно. Вважаю, що ці теми тепер треба викладати в кожному класі, кожного року — окремим блоком у курсі інформатики.
Раніше серед багатьох учнів та учениць старших класів побутував стереотип, що інформатику треба просто пересидіти. Але війна відкрила більшу зацікавленість учнівства до мого предмета. За їхніми словами, вони раніше і не знали, що інформатика може бути такою цікавою. Нині змінилося ставлення дітей і суспільства до тих-таки фейків, споживання інформації. Маю надію, що це захоплення із часом посилиться, й освіті це буде на руку.
Дуже важливо щиро й відверто говорити з дітьми, бо вони це добре відчувають. Дуже важливо розповідати дітям правду, але підбирати слова, відповідні їхньому віку, які б не ранили. Це для мене було набагато складніше, ніж власне викладання.
Цінність відвертості
Діти стали відкритішими до розмови, більше потребують її. І до війни і ковіду ми практикували бесіди про те, як минув час після попереднього уроку. Але в цих розмовах завжди були ті, хто відмовчувався. А у війну уроки обов’язково починалися з розмови, і діти хотіли розповідати, що вони бачили і зробили, що їли і як гралися з домашніми улюбленцями.
Діти хочуть спілкуватися і шукають підтримку. Вони ставлять складні запитання, на які може бути дуже гірка відповідь. Але вони чекають на неї. Певні кордони, рамки зникли, діти вже не соромляться ставити запитання, а стали дуже відвертими, і чекають того самого від нас, учительства. Дуже важливо щиро й відверто говорити з дітьми, бо вони це добре відчувають. Дуже важливо розповідати дітям правду, але підбирати слова, відповідні їхньому віку, які б не ранили. Це для мене було набагато складніше, ніж власне викладання.
Тому я вважаю, що варто проводити (не)конференцію ЕдКемп про відвертість у викладанні й говорити про це як з учительством, так і з учнівством.
Фундамент цивілізації
Що б не траплялося, освітяни не повинні зупинятися. Ми це бачимо по тому, що робить наш сусід — як знищує культуру й освіту в Україні, щоб дестабілізувати і деморалізувати нас. Неосвіченими людьми дуже легко маніпулювати та управляти. Освічені люди мають критичне мислення, можуть краще розуміти ситуацію. Освіта є надто важливою, фундаментом усього. Без освіти не буде існувати жодна цивілізована країна. 
Тому освітяни в будь-якій ситуації мають підтримувати зв’язок зі своїм учнівством. Якщо немає можливості вчити своїх учнів та учениць, учитель або учителька може знайти собі застосування і працювати в освітній галузі будь-якої громади. З якісною освітою ми виростимо неймовірних фахівців і фахівчинь, які зможуть відбудувати країну і створити найкращі умови для життя.
Текст — Галина Ковальчук.
Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).
Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.
