«Деокупація свідомості». Олександра Матвійчук
Авторка: Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова організації «Центр громадянських свобод», лавреатка Нобелівської премії миру 2022 р.
Я народилася в Києві. Після мого народження родина переїхала до Боярки. Щоб вижити, мама, музикантка за першою освітою, перепрофілювалася та стала вчителькою. Тато почав працювати лікарем. Я виросла у скромних умовах, але в мене було основне, що потрібно дитині, — батьківська любов. Мама і тато завжди говорили: «Ми тебе дуже любимо, але мало чого можемо дати. Тому все, чого ти досягнеш у житті, буде тільки твоїми здобутками». І додавали: «Тому вчися».
Я вчилася «як не в себе». Це був спосіб виконати батьківську настанову. Я завжди була однією з найкращих у школі, ліцеї, університеті. Зараз розумію, що оцінки та рейтинги — не головне. А на той момент мені це здавалося єдиним шляхом на той рівень, де мене хотіли бачити мої батьки.
У старшій школі я хотіла стати театральною режисеркою. Тоді ж познайомилася із філософом, письменником, очільником українського ПЕН-клубу Євгеном Сверстюком. Він узяв наді мною опіку та увів до українського дисидентського кола. Я пізнала людей зі свого підручника історії. Вони мали сміливість боротися проти тоталітарної радянської машини, провели довгі роки в таборах, психіатричних лікарнях, на засланнях. Відтоді я знаю: навіть коли в людини не лишається жодних інших інструментів, у неї завжди є власне слово і власна позиція. І це не так і мало, зрештою. Цей досвід визначив моє життя. Я обрала вивчати право, щоб і самій відстоювати свободу та людську гідність.
Думаю, що одне із завдань освіти не в тому, щоб надавати суспільні послуги чи готувати до ринку праці. Мова про освіту як про творення та передачу сенсів. У світі, де бурхливо розвиваються технології та із класифікатора зникають десятки професій, освіта має передавати гуманістичні цінності і навчати людей постійно вчитися, бути відкритими до нового, мати мужність «думати проти течії», брати відповідальність на себе, творити.
росія — це імперія. Велика правда у словах філософа Володимира Єрмоленка, що імперія має центр, але не має кордонів. Культура для імперій — лише один із багатьох інструментів експансії та асиміляції поневолених народів, як, зрештою, і мова цих імперій. Тому не дивно, що спочатку в Херсоні з’являються російські танки, а потім відразу за ними банери з Пушкіним. Це дорожні знаки, якими російська імперія маркує захоплені силою території.
Тому нам треба деокуповувати не тільки території, а й свідомість людей, які там мешкають. Діти, які на початку війни на сході України ходили в школу, вже виросли, і зараз деякі із них воюють у російській армії. Їхні батьки у своїй більшості через постійне життя в страху виробили певний спосіб мислення, на кшталт «я звичайна людина, від мене нічого не залежить, усе одно вирішуємо не ми». Це синдром вивченої безпорадності в дії. З усім цим доведеться працювати та давати раду.
Нам потрібно чесно усвідомити серйозність проблеми. І вже сьогодні шукати відповіді на складні питання. Як ми будемо долати травму війни? Як ми будемо зшивати країну та відновлювати розірвані зв’язки між людьми із таким різним під час війни досвідом? Як під час війни не втратити те, за що ми боремося?
Від того, як ми відповімо на запитання про травми війни сьогодні, залежить, якою буде Україна в майбутньому. Бо війна отруює. Вона завдає забагато болю та розпачу. Забагато ненависті. І люди, які не можуть нічого зробити своїм кривдникам, починають бити по тих, до кого можуть дотягнутися. Тобто насамперед по нас самих. Війна об’єднує тільки на певний час, поки гостро відчувається екзистенційна загроза, а далі, якщо із цим не працювати, то видимі лінії розломів загрожують розтрощити суспільний організм.
росія завдала нам усім багато болю. Але ми не маємо вростати у свою травму, бо позиція жертви небезпечна для нас самих. Інакше ми зайдемо в глухий трикутник Карпмана, у якому переслідувачі, жертви й рятівники застигають у деструктивних стосунках. Але ми — собі самі рятівники й рятівниці. Цей жахливий досвід ми не обирали, але треба долати біль та йти далі.
