«Адаптивність і свобода вчительства». Хедлі Фергюсон
Авторка: Хедлі Фергюсон, освітянка, співзасновниця світового руху EdCamp
Ми живемо в хаотичному світі, де є жах воєн, кліматичні зміни, пандемія, глобальні проблеми. Водночас у світі є розвиток штучного інтелекту, інновацій, технологічні прориви. Усе це впливає на спосіб життя, появу нових професій, зміни в мисленні суспільства загалом та тих пріоритетів і цінностей, які визначальні для людства. Тому ще з початкової школи ми маємо навчати дітей вміння адаптуватися до будь-яких змін, адже ніхто не знає, що принесе нам завтрашній день.
Змінювати підхід до навчання потрібно глобально, бо нові вміння та навички мають передавати освітянки й освітяни, які й самі розвиваються і можуть адаптуватися під виклики світу. Зокрема, у США є люди, які працюють над змінами, щоб дати як учительству, так і учнівству більше прав і можливостей. Але є приблизно стільки ж людей, які хочуть тримати освіту в мильній бульбашці 50-річної давнини й обмежити учнівство вмінням читати, а вчительство — вмінням навчати.
Нині важливо залишити позаду застарілі методи і почати досліджувати нові ідеї, щоб давати раду з викликами сьогоднішнього світу. Рішення, що були ефективними в минулому, не діють тут і тепер. Тож освітянству важливо зустрічатися, щоб ділитися новими ідеями і новими способами мислення.
Критично важливо ділитися новими ідеями у спільнотах. Такий обмін може значно змінити спосіб мислення людини.
Крім того, ми маємо величезну проблему із новим поколінням учительок і вчителів. Молодь просто не хоче здобувати цю професію, передавати знання і вчити дітей. Я дуже хвилююся через це, адже, коли я виходила на пенсію, нас, учительок і вчителів мого покоління, було від одного до двох мільйонів у США. При цьому не було молодого покоління, яке б готувалося замінити нас. Я думаю, що це пов’язано зі зміною ставлення до вчительства. Коли я стала вчителькою і казала людям, чим займаюся, усі захоплено вигукували: «Це неймовірно! Яка чудова робота!».
З часом ставлення змінилося. Доволі часто вчительство звинувачують у багатьох проблемах суспільства й освіти. Мами і тата мають уже більше і більше навантаження і, буває, перекладають відповідальність за виховання їхніх дітей на заклад освіти. Та й заробітна плата вчительства за значний обсяг освітньої роботи становить приблизно половину того, що можна отримати на ринку. Освітянки й освітяни не отримують ані поваги, ані належної оплати. Для чого випускницям і випускникам педагогічних вишів іти викладати? Ми втратили відчуття того, що вчительки і вчителі тримають майбутнє у своїх руках. Адже учнівство в їхніх класах — це наше майбутнє.
Тому ми маємо діяти і формувати інший освітній простір, де кожному і кожній буде комфортно, де буде ефективне навчання, повага одні до одних, спільні цінності і довіра, гідна оплата і середовище для розвитку. Вже є багато нових рухів в освіті, які кажуть учительству: «Мрійте про велике і будьте самостійними у своїх класах, спілкуйтеся, співпрацюйте, а потім передавайте владу учнівству». Саме тому ми створили EdCamp, який є дуже потужним рухом. Рушійною силою, що породила EdCamp, були вчительки і вчителі, які спілкувалися онлайн, здебільшого через твітер або блоги. Але справжня енергія й активізація руху прийшла тоді, коли ті люди з онлайну фактично опинилися в одній кімнаті і мали змогу поспілкуватися віч-на-віч.
Рух EdCamp відкриває новий шлях для вчительства, де є розуміння інших підходів навчання і викладання, можливість розвитку та співпраці. Учительки і вчителі, які до цього мали досвід навчання або роботи в школі, де на будь-яке запитання є лише одна відповідь, яку вона чи він надає учнівству, разом із рухом EdCamp змінюють цей підхід і розуміють, що немає готових правильних відповідей. Едкемпівський формат творить простір і свободу, де освітяни можуть ставити запитання і навчатися одні в одних. І загалом запитувати — це нормально, так само як і те, що не завжди може бути відповідь. Тому треба навчати учнівство шукати способи розв’язання проблем, з’ясовувати деталі і знаходити відповіді. Це дасть змогу спостерігати й аналізувати, а потім працювати разом, щоб рухатися далі.
Я думаю, треба дати учнівству зрозуміти, що вони також мають вплив на ситуацію, а вчительству — що ми всі повинні працювати разом. Учительству потрібно навчитися казати учням і ученицям: «Важливо знати факти. Важливо знати свою історію чи науки. Та ми живемо у світі, який дуже швидко змінюється. Тож важливо не просто вивчати дати та імена, а досліджувати, чому ці події сталися, щоб мати змогу зазирнути в майбутнє і, можливо, трохи краще зрозуміти те, що відбувається».
Свобода, яка походить від такого стилю навчання, дає вчительству можливість розвиватися, бути іншими і починати працювати разом з учнівством над розв’язанням проблем. EdCamp надає освітянству середовище для дослідження методик, завдяки яким учнівство має можливість ставити запитання і навчатися разом. Це той формат, де вчительки і вчителі можуть вивчати нові ідеї і ставити під сумнів старі. І щойно вони здобудуть цей досвід, я думаю, це може спричинити до змін і для учнівства, і для шкіл у цілому. Це той рух, де є постійний розвиток, а значить і вміння адаптуватися теж активізується.
Ми не повинні поводитися так, ніби ми, освітяни, знаємо всі відповіді, бо це зовсім не так. Сучасний світ змінюється занадто швидко, і ми не можемо знати все.
Одним із викликів для роботи EdCamp став період пандемії. Ми всі мали адаптуватися до життя під час COVID-19. А освітні заклади — тим паче, бо освітній процес не може перерватися на довгий час. Закриття шкіл і перехід до онлайн-навчання дуже ускладнили роботу, адже зустрічі спільноти завжди проводилися в школах. А з початком пандемії перебування значної кількості людей у закладі стало дуже складним завданням.
Одним із виходів із ситуації стало повернення в онлайн, спілкування через Zoom та інші мережі. Звісно, це складніше, бо Zoom не дає такого відчуття звʼязку, як живе спілкування. Я думаю, що ми всі звикли до онлайн-спілкування, але набагато приємніше перебувати в одному просторі, спілкуватися з однодумцями/-мицями і надихатися. Такий людський контакт і співпраця дуже важливі в освіті.
Я переконана, що саме людський контакт веде до змін у класі. Його продукують учительки і вчителі, які піклуються про учнівство набагато більше, ніж про освітню програму. І якщо говорити про те, що технології та інновації замінюють деякі функції людини, то це точно не про освіту. Бо штучний інтелект може допомогти запам’ятати факти, хронологію чи щось подібне. Але він ніколи не зможе подивитися в очі учню чи учениці і зрозуміти, що в них був складний день або тема для вивчення, чи побачити, як у дитячих очах запалюється світло, коли вони нарешті щось зрозуміли. І це те, що роблять хороші вчительки і вчителі. Бо, на мою думку, бути хорошими — це про стосунки з кожною окремою особистістю у класі. Ми маємо цього вчитися.
