Інтерв’ю № 27. «Цінність свободи», – Світлана Стельмах
Освітянка з Херсона Світлана Стельмах розповідає, як росія насаджує несвободу на окупованих територіях і чому питання ідентичності і емоційного інтелекту мають стати центром української освіти
Для вчителів окупованих регіонів України освіта стала фронтом у буквальному сенсі. Бо навчання дітей за українськими програмами в умовах бойових дій, постійного нагляду та облав – ризиковане для життя і здоров’я. Про це розповідає Світлана Стельмах, вчителька історії України, правознавства, громадянської освіти, заступниця директора з НВР Херсонського академічного ліцею імені О. В. Мішукова. Пані Світлана та її колеги проводили уроки, незважаючи на фізичний і моральний тиск, підтримували дітей і громаду загалом. На думку пані Світлани у майбутньому українським освітянам треба надавати набагато більше уваги тим предметам, що розвивають ідентичність молоді та її психологічну і фізичну підготовку.
Головний урок
Ця війна відкрила стрижень кожної людини, кожної держави. Війна змела все поверхове, ті маски, які ми носили. Якщо людина була чесною, то нині стала ще чесніша. Якщо була милосердною, то милосердя проявилося у всіх її вчинках. Якщо людина була боягузом, то її страх посилився в рази. Якщо людина була патріотом, то вона готова віддати все, щоб її держава перемогла, а народ вистояв.
Дивлюся я і на держави. Україна показала, що для нас найбільша цінність – свобода. Кожен українець робить все, що може, на тому фронті, де він чи вона працює. Показала своє справжнє обличчя і росія – імперія, тоталітарна країна, країна брехні і мародерів. Мені здається, що нині відбувається пізнання істини. Все, що було приховане, проявилося.
Я два місяці була в окупації. Коли виїжджала з Херсона, думала, що мене так сильно рухає? Зрозуміла, що це не страх, хоч він також був присутній, а почуття несвободи. Я задихалася від того, що не можу висловлювати свою думку, підтримувати те, що мені подобається. Я розуміла, що кожну хвилину у мене можуть відібрати телефон і перевірити мої соцмережі. Кожної хвилини можуть виламати двері мого будинку і забрати мене чи мого чоловіка з невідомих причин у невідомому напрямку. Бо це ставалося з моїми сусідами, знайомими, це відбувалося постійно.
По виїзді почуття того, що я вільна, було найсильнішим. Коли я приїхала на нашу територію, побачила хлопців з ЗСУ, плакала від щастя. Зараз моєю найголовнішою цінністю є свобода. Я вірю, що можу докластися до перемоги своєї країни – і робити це вільно, не обертаючись на те, чим це може закінчитися для мене і моєї родини.
Вони прагнуть війни
Якийсь час я наспівувала рядок з пісні «Хотят ли русские войны». Зрозуміла, що в їх фейковій державі неймовірна цинічність – співати, що росіяни не хочуть війни, а насправді їх сутністю є агресія. Я зрозуміла глибину морального падіння росії, яка бреше не тільки іншим країнам, але й собі і й своїм громадянам. Тому така країна приречена на поразку, я маю глибоку надію, що так воно і буде. Росіяни хочуть війни, вони її прагнуть, це країна війни, і вона не має права на існування.
![]()
![]()
Я задихалася від почуття несвободи. Кожної хвилини могли виламати двері мого будинку і забрати мене чи мого чоловіка з невідомих причин у невідомому напрямку.
![]()
Підставити плече
На початку війни більшість херсонців стикнулися з тим, що продукти зникли. Тому були черги по 200-300 людей, коли ти навіть не знаєш, за чим стоїш. Але люди допомагали одне одному – грошима, інформацією, займали чергу. Ми з чоловіком взяли на себе зобов’язання годувати собак, яким ми готували кашу, кормили щодня, і ділилися їжею для тварин з сусідом.
Коли ти допомагаєш комусь, це дає відчуття, що допомагаєш собі. Мені ставало легше жити, коли я була зайнята проблемами інших людей, а не своїми. Знайти ліки для колег чи біженців, допомогти дітям, що залишилися в сиротинці, – майже всі вони були хворі, бо сиділи в холодному підвалі. Ми перераховували гроші на ліки колезі чоловіка в Одесі, він бігав по місцевих аптеках і скуповував ці ліки. Іноді грошей не вистачало, і їх нам перераховували люди, яких ми не знали особисто і ніколи не бачили. Я не спала ночами, розписувала прізвища, хто що замовляв, колеги розвозили допомогу по людях.
Херсонська громада була мені підтримкою. Знайомі чи незнайомі люди підставляли плече у важку годину. Наприклад, сусід приносив нам курячі яйця, питну воду, коли вона у нас закінчилася, дав нам місце у своєму підвалі, щоб ми могли разом сидіти. Мені здається, це і є відчуття справжньої громади.
Найцінніший подарунок
Мене надихають дії – коли я пишу, телефоную чи перераховую гроші волонтерам, ЗСУ, на ліки. Коли я не була цим зайнята, я читала. Мені здається, за перші місяці війни я прочитала більше 50 книг. Я дуже люблю готувати, і, куховарячи з того, що є, отримувала насолоду. Також моїм ресурсом стали моя родина і три коти, яких я вважаю членами сім’ї, це моя м’яка підтримка.
На 8 березня я пішла робити зачіску, і з перукарем розмовляла про те, що хочу зварити борщ. Але у мене не було деяких інгредієнтів – буряка і капусти. І перукар виніс мені качанчик капусти і десять маленьких бурячків. Мені здалося, що це був найцінніший подарунок, який я взагалі отримувала.
Зараз мене підтримують рідні стіни. Бо я вихала до міста Кривий Ріг, де народилася і виросла, почала працювати вчителькою. Нині живу у квартирі моєї мами, і мене тут тримає кожна стіна і навіть шпалери, які ми клеїли разом з мамою. Дуже символічно, що я повернулася до свого роду, коріння через великий біль. Так само і Україна повертається до себе і намацує свою ідентичність. Дуже символічно, що мій будинок розташований на проспекті Перемоги – я впевнена, що Україна переможе.
З ризиком для життя
Коли ми мали відновити навчання 14 березня, у мене було багато запитань. Як викладати на окупованій території історію України, критичне мисленя, громадянську освіту? Онлайн-навчання передбачає незахищений вхід учнів, їх батьків, і під прізвищем учня може зайти стороння особа. Я усвідомлювала, що не всі батьки учнів мають проукраїнську позицію. Для вчителя це небезпечно.
Я про це говорила з адміністрацією ліцею, і ми дійшли до порозуміння. Вирішили, що будемо працювати з посиланнями на відео-матеріали. В прямому ефірі працювали вчителі математики, фізики – предметів, що не мають суспільного компоненту. Перші два дні я теж вела уроки, але коли окупанти зайшли до міста, то вчителі громадянських дисциплін перейшли на консультаційний формат. Я працювала у приватних чатах, надавала консультації і використовувала записані відео.
Я дуже вдячна нашій директорці Галині Володимирівні за рішення починати уроки не зранку, а о 13.00. Бо, як правило, обстріли найчастіше відбувалися зранку. Було дуже страшно проводити уроки під вибухи щогодини – причому такі, що підкошувалися ноги. Одна моя учениця дуже нервувалася, що вона на восьмому поверсі, зараз у квартиру влетить російський гвинтокрил з червоною зіркою, і що їй робити? Не можна проводити уроки в такому стані. Ми всі знаємо, коли людина в небезпеці, то мови про навчання не може бути. Бо безпека і життя повинні бути на першому місці. О 13 годині ми починали ще й тому, що зранку всі вчителі шукали продукти для своїх дітей. Ми мусили виживати і «полювати» за їжею.
Був час, коли нам вимикали зв’язок на день-два. Це також вплинуло на якість навчання, але ми робили все можливе, щоб відбувалася освіта за нашими українськими програмами. Я впевнена, що 99% херсонських освітян – справжні українські патріоти, і я горжусь ними, бо вони працювали на освітньому фронті з ризиком для життя. Були випадки, коли окупанти заходили на дистанційні уроки до колег, погрожували вчителям і дітям, нецензурно лаялися. Росія принесла на окуповані території свою тоталітарну систему, бо не вміє нічого іншого.
Водночас вчителів у Херсоні закликали брати участь у суботниках. Я розумію, що треба підтримувати чистоту і порядок. Але змушувати прибирати територію серед вибухів та окупантів, що їздять на своїх бетеерах, а потім ще й надавати фотозвіти – це було безглузде рішення. Ці суботники – пережитки радянщини, змушувати робити це людей в умовах окупації – театр абсурду.
![]()
![]()
Були випадки, коли окупанти заходили на дистанційні уроки до колег, погрожували вчителям і дітям, нецензурно лаялися. Росія принесла на окуповані території свою тоталітарну систему, бо не вміє нічого іншого.
![]()
Усвідомити свою ідентичність
Як освітянка я багато думала, що так і не так у нашій освіті. Політика держави до викладання історії була неправильною, винищувальною. Не знаю, чи це робилося свідомо, але один урок історії України на тиждень – це нонсенс, що веде до втрати нашої ідентичності. Мені здається, після нашої перемоги ми маємо повернутися до того, що історія є стратегічним предметом. Недаремно окупанти, зайшовши на Херсонщину, в першу чергу стали цікавитися підручниками історії і казали, що ми виховуємо націоналістів. Але це не так. Ми маємо виховувати дітей, які усвідомлюють свою ідентичність, відчувають свою приналежність до нації і здатні її обороняти. Тому історія України, громадянська освіта, критичне мислення, те, що абсолютно відсутнє в освіті окупантів, – можуть стати порятунком для наших дітей, бо виховують і розвивають дуже важливі компетентності.
Мені було боляче дивитися, як викладають захист вітчизни. Я пригадувала свій досвід. Коли навчалася в школі, то брала участь у навчальному бої з танками, знала, як надати медичну допомогу, мала практичні знання. Я була переконана, що у будь-який момент можу себе захистити. Зараз я почуваюся беззахисною. Розумію, що наші діти були абсолютно не готові до війни – ні психологічно, ні фізично. Хтось переживає це гідно, а хтось у великому стресі і потребує допомоги. Військова підготовка хлопців і дівчат має бути обов’язковою. Учням треба пам’ятати, що поруч з нами – держава-агресор. Я впевнена, що війна закінчиться і ми переможемо, але маємо бути готовими у будь-який момент дати відсіч, якщо агресор знову зверне на нас увагу. До цього треба готувати молодь.
Пріоритети освіти майбутнього
У подіях цієї війни я бачу багато паралелей з Другою світовою війною. Це і ленд-ліз, і План Маршала на наше відновлення. Тому нам треба подолати корупцію, яка шкодить нашому іміджу і довірі до нас як до партнерів тих держав-донорів, що нам допомагають. Водночас треба говорити про цю війну як про війну технологій. Безпека нашої країни залежить від професіоналів, що працюють з цими технологіями.
Тому професіоналізм, цінності, ідентичність – ключові слова, що мають звучати не лише на подіях ЕдКемпу, але і в освітянській роботі. На мою думку, педагоги за кордоном також мають приділяти увагу ідентичності своєї нації, хоча зараз багато країн мультинаціональні. Але втрата своєї ідентичності – це втрата країни, своїх кордонів, власної безпеки.
Дуже важливе починання ЕдКемпу – це практики стійкості, розвиток емоційного інтелекту. Надання собі і близьким психологічної підтримки – це велика компетенція, що допоможе зберегти психічне здоров’я. Багато українців потребує і в майбутньому потребуватися психологічної допомоги. Тому емоційний інтелект буде на першому місці після війни. Ми маємо розвивати в дітях навички саморегуляції свого емоційного стану. У їх житті можуть бути різні ситуації, і людина має бути готовою, знати як діяти і надавати підтримку, психологічну і фізичну.
Жалкую, що ми не надавали належної уваги спорту і фізичному розвитку дітей. Зараз фізкультура, захист вітчизни – мегаважливі уроки. Спортивні, військові, психологічні, історичні навички мають стати центром української освіти.
Текст — Галина Ковальчук.
Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).
Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.